Мені 30 років і маю двох дітей погодок, молодшому всього 2 роки. Дуже багато разів розмовляла з чоловіком на тему дітей, казала, що не готова поки що на третю дитину, а чоловік каже, що хоче п’ятьох дітей. Пила препарати, але через те, що вони не підходили, я їх скасувала і почали захищатися по-іншому.

Чоловікові довіряла, але як виявилося даремно, бо дізналася, що чекаю на треть дитину. Якщо стисло, то так морально погано мені ще ніколи не було. Живемо в орендованій квартирі, дохід чоловіка не дуже, реалізуватися через маленьких дітей не можу плюс новина про ще одну дитину.

Чоловік ніяк не відреагував. Я попросила грошей, щоб вирішити це, дав мовчки без емоцій та будь-яких слів підтримки. Вирішила підійти сказати йому, що зазвичай люди чекають хоч якихось слів, вибачень за те, що ти спеціально це зробив або хоча б трохи турботи, простої розмови, на що чоловік сказав, що взагалі він не хоче, щоб я позбавлялася від дитини і що йому теж погано. Але в положенні не він, а я!

А він знову каже, що я не подумала про його почуття. Взаємини останній рік у нас натягнуті, чоловік зі мною ніколи нікуди не ходить, так щоб удвох погуляти, друзів немає, не кличемо і ні до кого разом не ходимо. Корпоративи, походи з другом — це він сам, а так воліє проводити час разом зі мною та дітьми, без них немає у нього бажання зі мною нікуди виходити.

Загалом відносин нормальних немає, грошей немає, житла немає. Якщо народжувати, то треба розуміти, що до кінця своїх днів буду одна з трьома дітьми, треба ще якось думати про їхнє забезпечення. Не народжувати, тоді брати на себе провину і залишатися з двома дітьми однією. Чоловік каже: «твій вибір розлучатись чи ні, я прийму будь-яке рішення, я не хочу розлучення, але вирішувати тобі».

КІНЕЦЬ.