Коли нашому первістку Антошці виповнилося півтора роки, я запропонувала чоловікові наро діти другого . Він не чинив опір. Я впевнена, що так правильно. І ось я вже три з половиною роки у декреті. Чоловік працює з ранку до пізнього вечора, приходить коли діти вже сплять.

А я вже вимоталася в деkреті — два гіперактивні шибеники, це щось із чимось. А чоловік навіть у вихідні не хоче возитися з синами. Тому, як вихідний, він починає сkандал, з будь-якого дріб’язкового приводу, і йде з дому на весь день.

Йому, напевно, здається, що я піду кудись у справах, скориставшись тим, що тато вдома, і є на кого залишити дітей. А він, як на мене, панічно боїться залишитися з дітьми наодинці. — Ну, мені ж самій важко з ними. А ти не хочеш мені доnомогти, — говорю я йому.

— Але ж ти сама захотіла другого так рано. — А ти значить не хотів? — Я не заперечував. Мого чоловіка можна попросити залишитися наодинці з дітьми, на пару годин. І те, якщо вони сплять.

Він панічно боїться позаштатних ситуацій. — Ну, ти ж мати. Ти краще знаєш, як із ними поводитися. А я нароблю шkоди десь, а потім відповідай, — каже він у своє виправдання. Моя подруга Катя радить мені діяти жорстко.  — Ти знаєш, як вікінги вчили дітей плавати? Кидали в море. Захоче жити, попливе.

— І кого мені кидати в море? Чоловіка чи дітей? — Усміхнулася я. — Нема кого. Просто встань у суботу, з ранку раніше, і піди з дому. І телефон вимкни. Твоєму нічого не залишиться, як навчитися поводитися з дітьми. Ні. На такий дикий експеримент із найріднішими моїми людьми я не піду. Але в одному моя подруга права, треба приводити чоловіка до тями. Ось тільки як?

КІНЕЦЬ.