З Артуром ми познайомилися на останньому курсі універу. Він був головним красенем групи, і мені пощастило, що йому сподобалася саме я. Ми довгий час зустрічалися, він проводжав мене до будинку, і завжди і скрізь стояв за мене горою. Я відчувала себе за ним, як за кам’яною стіною.

Відразу після закінчення ми одружилися. Він був знайомий з моїми батьками, але сам не знайомив мене зі своєю сім’єю. На весіллі її не було, Артур просив не ставити зайвих питань, і після весілля я її жодного разу не побачила. Мої думки не давали мені спокою. Одного разу я вирішила йти до кінця і (Ev/V)

не відстати від чоловіка, поки він не познайомить мене зі своєю мамою або, в kрайньому випадку, не розповість, чому її немає в нашому житті. Через силу чоловік мене познайомив з мамою. Вона виявилася важко хво рою, прикутою до ліжка. Саме тому Артур вважав за краще не говорити про неї, але я вважала це дурною причиною.

Я часто гостювала у неї, дбала про неї, поки Артур працював. Вона любила мені розповідати про свого чоловіка, який був моряком і часто приносив їй красиві сувеніри з черепашок, які свекруха зберігала на поличці поруч з ліжком. Одне мене турбувало: стан свекрухи з часом стрімко погіршувався, і з нею постійно повинен був хто-небудь перебувати. Ми з чоловіком прийняли рішення, що свекруха переїде жити до нас.

Троячка у нас була просторою, дітей тоді ще не було, а свекруха була дуже милою і спокійною жінкою… мені з нею дуже пощастило. Через деякий час мати Артура почала наполегливо вимагати, щоб ми здали її в пансіонат. Ми опиралися довгий час, але потім, зваживши всі за і проти, зважилися на цей нелегкий вчинок. Насамперед свекруха в свій маленький чемоданчик поклала черепашки, подарунки чоловіка … це мене так зворушило, що я навіть сльозинку пустила.

Свекрусі все подобалося в пансіонаті. Ми бачилися з нею раз, а іноді і два рази на тиждень. Там у неї швидко з’явилися подруги, за нею доглядали професіонали, у них були гуртки інтересів. Я все це пишу, щоб втішити себе, що останні дні свекруха провела в любові і в комфорті. Коли ми проводжали її на той світ, я ридала голосніше за всіх, напевно, але в душі я розуміла, що вона скоро возз’єднається зі своїм чоловіком, нарешті, обійме його, і вони вже разом будуть стежити за дорослішанням своїх онуків

КІНЕЦЬ.