Автобус повільно їхав напівпорожніми вулицями.

Старі люди чекали своєї зупинки, молоді встромляли в телефон.

На одній із зупинок зайшла симпатична жінка років 30-і, а за нею – чоловік тих же років, з величезною сумкою в руці.

Як тільки автобус рушив, чоловік не втримався на ногах, притиснув своїм тілом симпатичну жінку, заодно наступивши їй на ногу.

– Не можна акуратніше?

– Ой, вибачте.

Випадково вийшло…

Як не намагався виправдовуватися чоловік, жінка ніяк не заспокоювалася.

– Ви ж бачили, що я не спеціально.

Скільки разів мені ще вибачитися?

– Мені від ваших вибачень ні краплі не легше.

Пасажири автобуса з цікавістю спостерігали за цим мікро-kонфліктом.

– І що мені робити, щоб ви заспокоїлися?

– Одружуйся на мені, може заспокоюся.

В автобусі повисла rробова тиша.

Ніхто не хотів ворушитися, щоб випадково не пропустити обривок фрази.

Через пару секунд молодий пасажир крикнув: – Мужик, жінка відповіді від тебе чекає.

Чого ти вартий? Чоловік з важкою сумкою трохи забарився, але потім зібрався і звернувся до жінки: – Я на наступній виходжу

Ви зі мною?

– Так!

-Ура! -крикнув молодий хлопець.

І вони дійсно вийшли.

А пасажири почули останню фразу, що виходила з вуст жінки: – Мене Люда звуть…

Двері зачинилися, і автобус продовжив свій маршрут.

КІНЕЦЬ.