Автобус повільно їхав напівпорожніми вулицями. Старі люди чекали своєї зупинки, молоді встромляли в телефон. На одній із зупинок зайшла симпатична жінка років 30-і, а за нею — чоловік тих же років, з величезною сумкою в руці.

Як тільки автобус рушив, чоловік не втримався на ногах, притиснув своїм тілом симпатичну жінку, заодно наступивши їй на ногу. — Не можна акуратніше? — Ой, вибачте. Випадково вийшло…

Як не намагався виправдовуватися чоловік, жінка ніяк не заспокоювалася. — Ви ж бачили, що я не спеціально. Скільки разів мені ще вибачитися?

— Мені від ваших вибачень ні краплі не легше. Пасажири автобуса з цікавістю спостерігали за цим мікро-kонфліктом. — І що мені робити, щоб ви заспокоїлися?

— Одружуйся на мені, може заспокоюся. В автобусі повисла rробова тиша. Ніхто не хотів ворушитися, щоб випадково не пропустити обривок фрази.

Через пару секунд молодий пасажир крикнув: — Мужик, жінка відповіді від тебе чекає. Чого ти вартий? Чоловік з важкою сумкою трохи забарився, але потім зібрався і звернувся до жінки: — Я на наступній виходжу.

Ви зі мною? — Так! -Ура! -крикнув молодий хлопець. І вони дійсно вийшли. А пасажири почули останню фразу, що виходила з вуст жінки: — Мене Люда звуть… Двері зачинилися, і автобус продовжив свій маршрут.

КІНЕЦЬ.