Моє терпіння вже на межі! Щодня я прокидаюся з думкою про те, що хочу розлучитися з Ігорем.

Життя з ним стало просто нестерпним. Щоденні сварки і лайка неабияк набридли. Емоційна нестабільність, втома, проблеми зі здоров’ям – усе це наслідки наших конфліктів із чоловіком.

Одружилися ми з Ігорем, коли були ще зовсім молодими. Мені ледве виповнилося вісімнадцять, Ігор був на два роки старший. Пристрасть, кохання, емоції – все закрутилося, закрутилося, і ось ми вже чоловік та дружина.

Коли люди молоді і закохані, здебільшого на них одягнені рожеві окуляри, за якими вони не помічають недоліків свого партнера. Він здається ідеальним, без жодних вад.

От і мені здавалося, що Ігор – це моя доля. І я дякувала Богові за те, що зустріла цього чоловіка.

І де були мої очі? Чому ніхто з моїх рідних не сказав мені, що буде після п’яти років спільного життя? Чому ніхто не вберіг мене від такого необдуманого кроку? Ці питання я ставила собі, поки готувала сніданок.

Збираючись на роботу, я розбудила чоловіка, який уже майже півроку ніде не працював і, здається, навіть не планував туди влаштовуватися.

– Я йду, будь ласка, полагодь сьогодні, нарешті, кран на кухні. Він тече, – сказала я чоловікові, розуміючи, що розмовляю зі стінкою.

– Угу, обов’язково, – крізь сон промимрив Ігор.

– Було б ще непогано, якби ти до мого приходу щось приготуєш на вечерю, – додала я, але відповіді так і не отримала.

День видався важким. На роботі був повний аврал і я прийшла додому ледь жива.

Чоловік, як завжди, лежав на дивані та дивився футбол.

– Як справи на роботі? – запитав він у мене, коли почалася реклама.

– Все погано, я страшенно втомилася, – мляво відповіла я.

– Я теж сьогодні дуже втомився, – промовив чоловік, – просто з ніг валюсь.

Від подиву я навіть випустила сумку.

– Чим ти займався? – з великим інтересом поцікавилася я. – Невже кран полагодив?

Повисла пауза.

– Пробач, про кран я забув,- тихо сказав Ігор.

Я була анітрохи не здивована. Чоловіка я знала, як свої п’ять пальців.

– Ну, а від чого ж ти тоді втомився? – знову запитала я.

– Так Коля з першого під’їзду диван собі новий купив, попросив мене допомогти затягнути його до нього на п’ятий поверх, – жваво почав розповідати чоловік, – а цей диван важить як літак.

І це каже людина, яка протягом півроку навіть дверну ручку вдома прикрутити не може, зате тягає стороннім людям дивани на п’ятий поверх! Сказати, що я була зла, це не сказати нічого. Я подумки рахувала до десяти, щоб подолати свій гнів.

– Тобто саме тому кран ти не полагодив? – намагаючись говорити тихіше, запитала я.

– Ну, звичайно, – погодився Ігор, – я ледве додому дійшов, спина ось тепер болить. Ану, приготуй щось по-швидкому, а то їсти дуже хочеться.

На цьому мій терпець урвався. Повернувшись до кімнати, я сказала:

– Ти зовсім совість втратив? Тобі не соромно? Дружина працює з ранку до ночі, а він протирає диван. Міг би приготувати собі поїсти, а не чекати, коли я прийду.

– Взагалі, готувати – це твій обов’язок, – не моргнувши оком, заявив Ігор, – ще не вистачало мені біля плити стояти.

– А нічого, що ти свої чоловічі обов’язки не виконуєш? – прокричала я. – У хаті все розвалюється, а тобі по барабану. Який тоді сенс твого знаходження тут?

– Та ти й дня без мене прожити не зможеш! – схопившись з дивана, кричав у відповідь чоловік.

– Не тіши себе ілюзіями, – відповіла я, – я вже давно можу все сама.

Після цих слів я вийшла з дому, щоб заспокоїтись та подихати свіжим повітрям.

«Можливо, до нього таки щось дійде? – думала я. – Може, він нарешті усвідомлює, що неправий?»

Повернувшись додому після годинної відсутності і виявивши чоловіка, що також лежав на дивані, я зрозуміла, що все безглуздо, і крім розлучення тут уже нічого не допоможе.

КІНЕЦЬ.