Чоловік два місяці вдавав, що ходить на роботу. Куди він насправді весь цей час ходив — не знаю. Може він просто чекав, поки я вийду з дому, а потім повертався.

Чому мені соромно за цю ситуацію із фальшивою роботою? Йому ж має бути соромно, а не мені? Я його вигнала після слів на мою адресу про те, що я меркантильна і схожа на його маму.

До речі… його мама та ще потвора.

Його скоротили, а він побоявся сказати, що втратив роботу. Потім ми посварилися через те, що він влаштовував цирк замість пошуку роботи.

Але найбільше засмутило те, що нібито доросла людина поводиться подібно до малолітнього недоумка.

Він знає, що його план буде розкритий, але з наполегливістю дурня продовжує його реалізацію. Сиджу та реву. Боляче, що три роки прожила із клоуном.

Я просто не розумію на що він розраховував коли це робив? Тобто два місяці він розповідав, як провів робочий день, але насправді не роби нічого.

Довіри до такого чоловіка більше немає. А що буде коли з’явиться дитина? Буде говорити, що повів її в садок, до школи, але насправді нікуди не піде?

Та звісно ж не буде такого, тому що заводити дітей з такою людиною не можна.

Я ось думаю, що якщо він назвав мене “мамою”, то може справді я обрала собі досить інфантильного чоловіка? Адже доросла людина не буде так по дитячому себе поводити.

КІНЕЦЬ.