Чоловік бухтів-бухтів, що я якось неправильно розподіляю сімейний бюджет, мовляв, щось ми збираємо-збираємо, а накопичень не видно. Вирішив взяти ведення сімейного бюджету в свої руки, вже він точно зможе все зробити правильно. Ну, тепер ми взагалі якось кінці з кінцями зводимо.

Після весілля ми з чоловіком одразу вирішили, що бюджет у нас буде загальний. Я не розумію роздільного бюджету в сім’ї, це вже схоже на сусідство якесь. Чоловік мене в цьому питанні підтримував, тож гроші почали йти до спільного казана. Перші два роки проблем із фінансами у нас не було.

Ми жили у моїй квартирі, обидвоє заробляли нормальні гроші, кредитами не обвішані, дітей не було. Жили ми на втіху – смачно їли, їздили у відпустки, купували те, що хочеться, відпочивали так, як хочеться. Ми обидвоє розуміли, що скоро вся ця вольниця закінчиться.

На третій рік ми вирішили, що пора і честь знати. Почали планувати дитину, що вийшло у нас швидко. У принципі особливих проблем не очікувалося. Житло своє, зарплата чоловіка зможе нас прогодувати, але жити, звичайно, доведеться скромніше, таки декрет – це фінансова ямка.

Квартира, де ми жили, була однокімнатна. Жодних проблем, поки дитина маленька, але потім доведеться розширитися, щоб усім вистачило місця і було комфортно. Було вирішено, що трохи відкладатимемо гроші. Адже я буду в декреті, отже, витрати на проїзд, косметику, одяг та інші мої потреби можна буде скоротити. Звичайно, це не означає, що мені треба було у всьому відмовляти, але все-таки.

Рішення прийнято, стали його втілювати у життя. Як і в багатьох сім’ях, у нашому бюджеті завідувала дружина, тобто я. До декрету особливо вигалятися не доводилося, а потім я стала викручуватися, як могла, щоб і жити нормально, і відкладати примудрятися.

Відстежувала знижки та акції в найближчих магазинах, зібрала всі можливі карти на знижки по рідні, брала участь у спільних закупівлях, вивчала економні рецепти. Загалом, я примудрялася із зарплати чоловіка платити квартплату, нормально годувати сім’ю, купувати необхідні речі та ще щось відкладати на майбутню іпотеку.

Не скажу, що це було просто, але я навчилася. Навіть якийсь азарт з’явився – заощадити якомога більше, щоб відкласти ці гроші. Та ще й зробити це так, щоб не вплинуло на якість життя сім’ї.

Чоловік у мої справи не ліз, повністю довіряючи тому, що я роблю. З постійних подразників була тільки свекруха, якій завжди здавалося, що я економлю виключно на її синові. Але вона як муха – дзижчить, дратує, але особливо не шкодить.

На другому році декрету чоловік вирішив поцікавитись, скільки у нас уже накопичено. Я озвучила суму, яка чоловікові не сподобалася.

– А чого так мало? – зморщив ніс він.

– Хм, скільки ж ти чекав там побачити? – на мій погляд, за його єдиної зарплати та нашого становища, цілком пристойно вийшло.

– Ну, вдвічі більше, приблизно. Мабуть, мама права, економія – це не твоє.

Я розізлилась і сказала чоловікові, що коли він такої думки про моє вміння вести справи, то нехай тепер сам цим і займається. Він кивнув, мовляв, умови прийняті.

Чоловік взявся за справу докладно. Завів спеціальний зошит, усе записував, чеки підклеював, кожну копієчку враховував. До магазину зі списком ходив, з мамою своєю радився, бо я відмовлялася давати якісь рекомендації. Економія ж – це не моє, от нехай із мамою і розбирається.

Перший місяць був цілком провальним. Довелося витягувати гроші з скарбнички, бо чоловік був на нулі вже двадцятого числа.

– Нічого, зате я зрозумів, що зробив неправильно, наступного буде все добре, – бадьорився чоловік, а я кивала. Так-так, обов’язково буде.

Мене дратувало те, що відбувалося, тому що за весь час накопичень, я жодного разу не брала грошей з нашої скарбнички. То було табу. Який сенс взагалі тоді заводити скарбничку, якщо з неї постійно тягати гроші, навіть по дрібниці?

Але чоловік із зарплати урочисто повернув туди все, що було взято, а з рештою бюджету став крутитися. І знову нам не вистачило до наступної зарплати. Знову довелося лізти в скарбничку.

Коротше, чоловік уже півроку і так, і так намагається викрутитися, щоб нам вистачило. Поки що найбільшим його успіхом став вихід у нуль. Тобто коли його зарплата закінчилася рівно за день до наступної зарплати. Накопичень у нас, зрозуміло, не побільшало. Навіть поменшало, бо чоловік не все поки що повернув.

Я не лізу зі своїм “а я говорила, а ти не слухав”. Чекаю, коли чоловік сам прийде до висновку, що навіть за підтримки своєї наймудрішої мами йому не вдається витрачати гроші раціональніше, ніж це робила я. Судячи з приреченого погляду, чекати мені залишилося недовго.

Прикро, звісно, ​​за півроку я б ще деяких грошей нагромадила, але хай це буде наочним уроком чоловікові – не можеш, так і не лізь.

КІНЕЦЬ.