Чоловік чудово влаштувався. Він не може засмутити свою матусю звісткою про свою безплідність, а я маю далі вислуховувати від неї скиглення на тему “коли ви мені вже онуків подаруєте”.

Про те, що чоловік має проблеми з дітонародженням, ми дізналися два роки тому. Три роки тому ми побралися, вирішили одразу не тягнути з дітьми. Квартира у нас, точніше, у чоловіка є, працюємо обидва, у декреті нормально проживемо, тож саме час планувати дітей. Але щось не виходило.

Звичайно, спочатку лікарнями побігла я. А в нас не заведено вважати, що проблема із зачаттям може бути через чоловіка, його ж ще й в лікарню затягти треба.

От я й бігала, перевірялася, що зі мною може бути не так. Але огляд показав, що зі мною якраз усе так, хоч на виставку здорової репродуктивної системи виставляйся. Ми спробували знову, але результат знову нульовий. Тоді я почала відправляти до лікарів вже чоловіка. Потрібно було й другого учасника процесу перевірити.

На те, щоб чоловік сходив до лікаря, я витратила два місяці. Він відмовлявся так, ніби йому там усе під корінь відірвати мали.

Ледве не дійшло до розлучення, бо мене почали мучити невиразні сумніви, що чоловік про себе вже щось знає, але не хоче, щоб про це дізналася я.

Тільки під загрозою розлучення чоловік вирушив лікарями, де й отримав цілком чітку відповідь – він безплідний. Це не якась мала рухливість сперматозоїдів, яку якось лікують, це варіант, коли він точно не зможе стати батьком, ніколи.

Це була дуже серйозна заява, тому ми не стали вірити одному лікарю. Поїхали до іншої клініки, здали аналізи, але діагноз не змінився.

Загалом, ми ще три рази перевіряли результати, навіть до Києва з’їздили заради цього, але підсумок один: лікарі нічим не могли нас порадувати. Сам чоловік зачати дитину не здатний.

Залишався варіант зі штучним заплідненням, але його ще потрібно було сприйняти, а ми поки що перетравлювали інформацію про те, що він безплідний. Настрій у нас був відповідний, думки в голові були різні, про підсумки нашої подорожі лікарями ми нікому розповідати не стали, все-таки справа особиста.

І якби не свекруха зі своїм підвищеним бажанням стати бабусею, то й пережити цей момент було б набагато простіше, але вона щоразу, коли ми бачилися (а бачитися доводилося часто) починала розмову про онуків.

Я три місяці терпіла, потім вирішила поговорити із чоловіком. Нехай він вже скаже своїй мамі правду, і вона від нас відчепиться, але чоловік маму засмучувати не захотів.

– А якщо ми зважимося на штучне запліднення? Вона ж не зможе прийняти цю дитину, а мама так хоче онуків, – навів хисткий аргумент чоловік.

Добре йому, свекруха не синочку своєму голову зносила своїм ниттям, а мені. Вона твердо впевнена, що тільки через моє небажання в неї досі немає онуків.

Два роки я вже терплю вічні її зітхання, поради, коли краще планувати, переживання, що у подружок вже є онуки, а вона все одна ходить.

З недавніх пір стала мені надсилати сайти, в яких описується, як шкідливо бути віковою мамою, а в мене вже й так сумнівний вік – аж двадцять вісім років.

Я чоловікові кажу, що треба щось вирішувати, або вже якимось чином заводимо дитину, або він йде розповідати правду своїй мамі.

У мене нерви не нескінченні. Нехай тепер з усіх питань щодо онуків звертається до свого сина.

Чоловік поки нічого зрозумілого не сказав, йому треба подумати. А два роки він цікаво, що робив? Сподівався, що у мами це питання саме собою відпаде? Я вже втомилася слухати від свекрухи ті самі розмови, постійні скарги на гостру нестачу онуків і ловити на собі її звинувачуючі погляди.

Сказала чоловікові, що ще два тижні я потерплю, зачекаю, що він вирішить, а потім піду і сама розповім його мамі, чому досі не має онуків. Нехай сина свого дістає, а не мене. У мене все гаразд.

Чоловік назвав це шантажем та образився на мене. Але я свого рішення не змінюю, залишилося вже менш ніж два тижні, а потім буде так, як я сказала.

КІНЕЦЬ.