Тітка вигнала Ірину напередодні весілля Альбіни. Альбіна — єдина донька тітки Катерини. Єдина й улюблена. Ірина на тітку не ображалася, розуміла, що молодим ніде жити. Щоправда, та ж Альбіна сказала:

— Ірина ж може з тобою, мамо, жити.

Кімнат у квартирі було дві: у великій жили дівчата, а в маленькій тітка. Батьки Ірини пили, і коли їй було п’ять років, її вилучили із сім’ї. Помістили в інтернат, де вона провела кілька місяців.

А потім по неї приїхала тітка Катерина. Ірина пам’ятала, як та плакала і притискала її до себе. І жодного разу за дитинство вона не почувалася зайвою або нерідною: якщо Альбіні купували ляльку, то й Ірині теж, якщо Альбіна виростала із сукні, Ірині теж купували нову, хоча стара була ще впору.

Альбіна була молодша на рік, і сестри зростали дружно, хоча ближче до підліткового віку і почалися розбіжності: Альбіна цупила в матері гроші, а звалювала на Ірину, сама Ірина палила й прогулювала уроки, і сестра її здавала. Але ворогами вони ніколи не були.

Тому, коли Альбіна в дев’ятнадцять заявила, що виходить заміж, Ірина зраділа. Вони разом готувалися до весілля, ходили по магазинах, вибирали сукню й туфлі. А потім тітка Катерина сказала:

— Ірко, ти вибач, але молоді в мене житимуть.

Мабуть, тітка Катерина з Альбіною це вже обговорили, бо сестра не здивувалася. Але заступилася за Ірину, запропонувавши, щоб вона переїхала в кімнату матері.

— Я одна звикла, — відрізала тітка Катерина. — Не вистачало мені на старості років ліжко з племінницею ділити.

Ірина проковтнула сльози й сказала:

— Я можу і на підлозі поспати…

На перший місяць тітка оплатила їй кімнату, але більше грошей дати не могла: потрібно було допомагати молодим, та й у борги довелося через весілля влізти.

Ірина, яка вчилася на третьому курсі педагогічного, стала займатися репетиторством, підтягувати школярів з англійської, а вечорами мила підлогу в офісі, тож не пропала: було, чим за кімнату платити. До тітки приїжджала на вихідних: прала в неї білизну, натомість купуючи пральний порошок.

Чоловік Альбіни — веселий таксист Володимир, хотів назбирати на свою квартиру і швидко встановив у квартирі свої порядки: економили на всьому, навіть на воді, тож з Іри брали і за воду, і за електрику, коли вона приходила прати.

— Копійка гривню береже, — повторював Володимир. — Ти на нас не сердься, дуже вже хочеться свою квартиру. Сама розумієш — жити з тещею не моя мрія.

Ірина розуміла.

На квартиру вони назбирали не одразу: на той час, коли Альбіна і Володимир з’їхали, Ірина вже довчилася, вийшла заміж і в неї зʼявився син Марко. З чоловіком Ірині пощастило: він був людиною простою і доброю, брав на себе відповідальність, і до того ж зовсім не вживав.

Була в нього двокімнатна квартира, така сама, як у тітки Катерини, тож Ірині нічого було на долю нарікати: з дитячого будинку її забрали, з чоловіком пощастило, дитина здорова зʼявилася насвіт.

В Альбіни от діти ніяк не виходили: квартиру вони купили шикарну, з трьома кімнатами, високими стелями і великими вікнами з видом на річку, але третя кімната, призначена під дитячу, досі пустувала.

Ірина сестру жаліла і навіть їздила з нею до святих мощей, молячись за те, щоб в Альбіни вийшла, нарешті, дитинка.

— Головне, що лікарі кажуть, що ти здорова, — переконувала Ірина сестру. — І Володя твій теж.

Тітка Катерина сильно переживала через доньку і навіть почала пити. Ірина нагадувала тітці, як закінчив її брат: батьки Ірини в підсумку вчаділи в будинку, закривши передчасно заслінку і завалившись п’яні спати. Тітка Катерина переконувала, що в неї — інше.

— Я тільки чарочку перед сном приймаю, щоб заснути. Безсоння мучить, — пояснювала вона.

Але Ірина бачила, що однією чарочкою не обходиться, і сильно переживала. Навіть з Альбіною про це говорила, але та могла думати тільки про одне — як зачати дитину.

На той час, коли Ірина народила доньку, мрія Альбіни, нарешті, здійснилася. Не сама собою — довелося робити ЕКЗ. Зате дітей мало народитися одразу двоє.

Тітка Катерина на радощах напилася і впала, просто вдома, у коридорі. Нікому нічого не сказала, добре, що Альбіна не змогла до неї додзвонитися й попросила Ірину перевірити. Ірина теж не додзвонилася і поїхала перевіряти.

Знайшла вона тітку в кімнаті, на підлозі — та туди доповзла, і далі не змогла. Спробувала Ірина її на диван затягти — тітка кричить, на ногу скаржиться. Зателефонували в швидку, а там одразу сказали: шийку стегна зламала. Так і виявилося.

У лікарні тітку тримали довго, але нічого не робили. Казали, що протезів у них потрібних немає.

Ірина сварилася, ходила від одного лікаря до іншого, готова була вже і сама протез купити, але все марно. Виписали тітку на милицях, сказали спостерігатися в травматолога, і все на цьому.

— Молода, заживе, — сказав лікар.

Ірина з чоловіком привезли тітку в квартиру. Альбіна приїхати не змогла: мучилася від токсикозу. Зателефонували в поліклініку: виявилося, що травматолог додому не прийде, треба спочатку терапевта викликати.

— Ірочко, залишся зі мною, — жалібним голосом попросила тітка. — Я не зможу сама.

А в Ірини вдома немовля, як вона залишиться? Довелося телефонувати Альбіні.

— Знущаєшся? — накинулася на неї сестра. — Як я з животом буду її тягати?

Ірина опустилася на диван, подивилася на чоловіка. Що робити, вона не знала.

— Так, — сказав він. — Катерино Василівно, збирайте речі. До нас поїдемо.

Ірина і тітка Катерина перезирнулися. Ірина бачила, що очі в тітки мокрі. Вона й сама ледь не плакала…

Поселили тітку Катерину в кімнату з сином, а коли Ірина сказала, що диван великий, і тітка буде із Марком спати, тітка сказала:

— Я можу і на підлозі поспати…

До травматолога чоловік запропонував везти платного. Той похитав головою і сказав:

— Якби ви в перші два тижні приїхали, ми б прооперували. Вам мали дати направлення. Ну що ж, тепер на квоту треба ставати. Заживе-то воно заживе, але потім ви все одно прибіжите по протез, пом’яніть моє слово.

Ірина допомогла тітці зібрати документи й подати на квоту, Альбіна дала грошей на лікарів і ліки, обіцяла, що і далі допомагатиме.

— Може, я додому поїду? — запитувала тітка. — Не хочу вам заважати.

Ірина знала, чому та додому проситься: у квартирі в Ірини з чоловіком алкоголю не було ані краплі. І вона відповідала:

— Ти нам не заважаєш. А діти тільки раді, що бабуся поруч. Тренуйся поки на наших, скоро Альбіна тобі ще двох подарує, тоді до неї поїдеш.

До слова, так і вийшло: Альбіна спочатку була проти, але за тиждень сама зателефонувала й попросила маму переїхати до неї. Нехай і на милицях, але все одно допомога — може дитину потримати, поки Альбіна другу годує, а то Володимир вічно на роботі.

Перед від’їздом тітка Катерина плакала.

— Пробач мені, Ірочко! Вигнала тебе тоді, стара дурепа… Ти ж рідна мені… Моя дитина…

— Та годі. Правильно ти все зробила: я зате подорослішала, життя навчилася. У двадцять років уже й час. Зате в п’ять ти мене не покинула, правда? Усе життя буду тобі за це вдячна. Тож нема чого говорити дурниці, добре все.

Але тітка Катерина все одно плакала. І Ірина з нею теж.

— Ох, жінки, розвели тут сирість! — узявся втішати Іринин чоловік. — Годі вже. Поїхали дітей дивитися.

І вони поїхали. Альбіна дякувала Ірині за допомогу, Ірина підказувала їй, як поводитися з немовлятами, чоловіки сіли на кухні й тільки й сказали:

— Ну, жінки…

За рік тітку Катерину прооперували. Альбіна наполягла, щоб мати залишилася з нею, бо одразу після ЕКЗ вона раптово завагітніла сама — мабуть, дійшли їхні з Іриною молитви. Міцних напоїв Альбіна в домі теж не тримала, тож пити тітка Катерина покинула. І все було добре…

Інколи найважчі життєві уроки виявляються найціннішими.

Але чи завжди той, хто нас образив у минулому, заслуговує на прощення і допомогу? І чи можна, віддавши тепло й доброту, не чекаючи нічого натомість, змінити не тільки чиєсь життя, а й своє власне?