– Варю, ти пам’ятаєш, що в суботу ми йдемо на обід до батьків?

– Так, твоя мама мені дзвонила, просила приготувати салат, який їй так сподобався на твоєму дні народження.

– А що за такий дивовижний салат? Чому я не пам’ятаю?

– Запитав чоловік.

– Нічого дивного. З курячою печінкою та морквою по-корейськи. Ти його майже щотижня їси, – відповіла Варвара.

– Краще подумай, який подарунок їм купити – таки рубінове весілля. До речі, Андрію, а чому вони не захотіли в ресторані відзначати?

– Не знаю, – відповів чоловік. – Я спитав маму, а вона сказала, що хочеться просто по-сімейному посидіти. Вони нікого не запрошували – будемо тільки ми, Вадим із Настею та дітьми, та Аліса.

– Зрозуміло. Три покоління сім’ї. Може, торт спекти?

– Запитала Варвара.

– Це ти з мамою вирішуй, – відповів чоловік.

Наступний вечір, після роботи, Варя витратила на пошук подарунків для свекрів. Вона обрала кулон для Ніни Вікторівни, а для Олексія Борисовича – комплект: запонки та затискач для краватки.

Природно, прикраси були золотими, та інкрустовані рубінами.

У суботу сім’я зібралася за столом. Народу вийшло багато. По-перше, самі господарі – винуватці урочистостей. По-друге, їхні діти.

Старший син – Вадим із дружиною Анастасією та трьома дітьми. Другий син – Андрій із дружиною Варварою та донькою. І молодша дочка – двадцятитрирічна Аліса.

Привітали батьків, подарували подарунки. Вони почали згадувати, як жили сорок років, як заробляли на квартиру, як будували дачу. І про те, як дітей виховували.

Після обіду Настя та Варя допомогли свекрусі прибрати зі столу, завантажили посудомийку.

А коли повернулися до вітальні, там уже йшла інша розмова.

Олексій Борисович розповідав, який скандал стався в сім’ї його колеги, який почив пів року тому.

– Уявляєте, Єгор заповіту не залишив. Шість місяців не минуло ще, а вся родина вже сварилася. Син вимагає собі машину, дочка не погоджується. Збираються ділити трикімнатну квартиру та дачу.

– А у квартирі ще їхня мати – вдова Єгора – і бабуся – його мати – живуть. Їм куди подітися? Та й чи до того цим двом жінкам?

– Одна з яких щойно втратила чоловіка, а інша – сина, щоб сидіти у нотаріуса в кабінеті й вираховувати, кому які частки належать. А на вигляд пристойна сім’я, – з обуренням сказав Олексій Борисович.

– Кажуть: не думай, що ти добре знаєш своїх родичів, якщо не ділив із ними спадщину, – нагадав Вадим.

– А мені здається, що все залежить від людей. Якщо люди порядні, вони завжди зможуть мирно домовитися, – зауважила Варя.

– Помиляєшся, Варваро, – сказала Настя.

– У мене сестра працює секретарем у суді. Знаєш, які баталії влаштовують дуже інтелігентні та порядні на вигляд люди?

Олексій Борисович відкашлявся та попросив уваги.

– Ми з матір’ю запросили вас сьогодні не лише на свято, а й для того, щоб щось сказати, – почав він.

– Щоб, коли нас не стане, серед вас не стався такий самий скандал, ми вирішили заздалегідь оголосити вам свою волю та пояснити, кому що хочемо залишити й чому.

– А чи не рано ви зібралися заповіт писати?

– Запитав Андрій.

– Єгор теж думав, що ще встигне, а от як вийшло, – сказав батько.

– Ну, по-перше: ми з матір’ю успадковуємо частки один одного.

– І ви, доки живе один із нас, до майна жодного стосунку не маєте. По-друге: коли нас обох не стане, все розділіть так, як ми заповідаємо.

– І як ви хочете поділити? – Запитала Аліса. – Наприклад, на що я можу розраховувати?

– Давай з тебе і почнемо. У Вадима та Андрія житло є. А в Аліси – ні, вона живе з нами. Ось їй і дістанеться ця квартира.

– Тату, а нічого, що ми вп’ятьох живемо у двокімнатній? – Запитав Вадим. – Чи не дуже багато Алісі одній три кімнати?

– Ні. Алісі теж треба буде сім’ю створювати. Тож ми з мамою вирішили, що саме їй, – відповів батько.

– Алісі двадцять три роки, вона може вийти заміж будь-якої миті. Що ж їй чоловіка в цю квартиру приводити? – Поцікавилася Настя.

– Поясню ще раз: Аліса отримає цю квартиру тільки після того, як нас не буде в живих. А це може бути й за п’ять років, і за десять. Просто ми хочемо, щоб Вадим та Андрій це знали заздалегідь, – сказав батько.

– А те, що ми у тісноті живемо, це нічого, – знову повторив Вадим.

– Зате ти тепер знаєш, що подбати про збільшення своєї житлоплощі ви з Настею повинні самі, – зауважила мати.

– Але про ваших дітей ми подумали, тому будинок у селі ми залишимо саме вам: поки вони всі підростуть, дача вам допоможе: і овочі вирощуватимете, і дітям буде де побігати влітку, – сказав батько.

– Тепер про тебе, Андрію. У вас із Варварою все є. Ви й будинок гарний збудували, і земля при будинку у вас є – небагато, але город завести та пару яблунь посадити – місця вистачить.

– Машина у вас також є. А дитина лише одна, а не троє, як у брата. Тому, ти вже вибач, але тобі ми залишимо тільки наше благословення, – завершив свою промову батько.

– А нічого, що за будинок нам ще десять років банку кредит виплачувати? – Запитала Варя.

– Але ж зараз платите, вистачає грошей, значить, виплатите, – втрутилася Аліса. – А ти що мовчиш, Андрію? – Запитав батько. – Ти з усім згоден?

– А до чого тут моя згода чи незгода? Майно ваше – як вважали за потрібне, так і розпорядилися, – сказав Андрій.

– Ну, от і добре! – Зітхнув батько, встаючи з крісла. – Значить, у нашій родині скандалів та розбіжностей, щодо спадщини, не буде.

Гості зазбиралися додому. І хоча ніхто не заперечив Олексію Борисовичу, і всі, прощаючись із господарями, посміхалися, але посмішки були натягнуті, а повітря ніби наелектризоване.

У машині Варя та Андрій рішення батьків не обговорювали – з ними була їхня п’ятирічна дочка Ліза. Але коли вдома вони залишилися на кухні самі, Варя запитала:

– А що ж ти не нагадав батькові, хто дав йому грошей на будівництво лазні на дачі? Ти сам минулого року майже всю відпустку там провів, і пічникові допомагав, і дах робив. А тепер виходить, що все це для Вадима та Насті?

– Варя, домовмося: ми в справу спадщини, якої, сподіваюся, ще довго не буде, не втручаємося. А якщо тобі ванни в будинку мало, я сауну в підвалі встановлю. Домовились?

– Уяви, що сьогоднішньої розмови не було. Ми ж до цього спокійно жили й ні про що не думали. От і продовжуватимемо жити.

– Батьки, дякувати Богу, живі, ніякої спадщини немає. Тому, як кажуть, не ділитимемо шкуру живого ведмедя.

– Домовилися. Я тільки не зрозуміла: а навіщо вони взагалі затіяли цю розмову? Батькові – шістдесят чотири, матері – шістдесят два. Їм ще жити та жити.

– Чого вони надумали про заповіт говорити? – Запитала Варя. – Тільки перебаламутили всіх. Зараз Вадим із Настею коситимуться на Алісу.

– Ми з тобою обговорюємо долю дачі, на яку взагалі ніколи не розраховували. Скажи чесно, ти колись думав, що дача буде твоєю?

– Мені це ніколи на думку не спадало, – відповів Андрій.

– Ось і мені також. Ми приїжджали туди, відпочивали, допомагали твоїм батькам, якщо щось було потрібне. А зараз мені зовсім не хочеться на цю дачу їхати. Якось неприємно всередині.

– Ну, і не їзди. Якщо захочеться на природу, то поїдемо на дачу до твоїх батьків. Мені, до речі, там більше подобається – люблю із тестем на рибалку ходити.

Андрій і Варя більше про заповіт та спадок не говорили. З батьками та іншими родичами спілкувалися, так само як і раніше. Але чомусь на дачу до батьків Андрія їздити припинили.

А через рік, навесні, хтось підпалив траву біля селища – згоріло п’ять крайніх будинків, у тому числі і їх дача.

Немов у насмішку, на ділянці, недалеко від обгорілих колод, що залишилися від будинку і сараю, стояла не пошкоджена вогнем лазня.

Звісно, якісь виплати зі страхування Олексій Борисович отримав. Але цих грошей явно не вистачало на те, щоб розчистити ділянку та збудувати будинок заново.

Олексій Борисович звернувся до синів.

– Тату, які гроші? Троє дітей, Настя ще пів року сидітиме в декреті. Я один усе це ледве витягаю, – сказав Вадим.

Андрій порадився з Варварою, і вони також відмовилися. Звичайно, хтось може їх засудити, але якщо подивитися на це з іншого боку: навіщо вкладати гроші у майно, яке за заповітом має відійти іншій людині?

– Тату, не ображайся, але у нас іпотека. Ми зараз кожну гривню намагаємося туди вносити. Тим більше, що у нас у сім’ї поповнення очікується.

Дачу батьки відновлювати не стали: дві ділянки – їхню, та сусідню – купили люди, які вирішили побудувати на цьому місці котедж.

На гроші, вторговані за ділянку, батьки зробили ремонт у своїй квартирі, та купили путівки в санаторій. Ось і весь спадок! Навіщо було каламутити родину, розуму не докладу?

А ви що скажете з цього приводу? Потрібен заповіт за життя? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.