…Він схопив її за край пальта. Аліса навіть крикнути не могла – раптом голос зник. Та й людей особливо на вулиці не було. О десятій годині вечора. Це вона чомусь вирішила зрізати шлях і не викликала таксі.

Вирішила прогулятися – ліс зимовий недалеко, краса, як у казці. Тільки раптом вітер піднявся зі снігом. І навіть дороги не видно стало. Підняла комір і тут зрозуміла – поряд хтось є!

Обернувся – величезний собака стояв і не кліпаючи, дивився на нього…

Собак Аліса боялася. З дитинства.

Коли сусідська маленька цапнула. Злісна така, кусача. З того часу обходила їх стороною. А коли траплялися поблизу, то сильно билося серце, пітніли долоні й всю її огортав неприємний липкий страх. Але тоді були поряд люди. А тепер?

– Іди… Будь ласка. Я тобі нічого не зробила. Іди. Не чіпай мене. Мамочка, – прошепотіла Аліса і закрила руками обличчя.

І беззвучно заплакала. Ноги не тримали та вона сіла в кучугуру. Тут якраз дороги чистили й снігові купки були то там, то там.

А прийшла до тями, коли щось тепле торкнулося щоки. Розплющила очі. Жахлива собачища облизувала її обличчя. Ласкаво так. Потім відсунулась, повернулася і подала в пащі Алісі рукавичку, що впала.

Зітхнула, мов людина. І знову легенько взяла її за край пальта, наче тягла за собою.

Алісі, як і раніше, було погано тільки від одного виду собаки. Аж надто величезною і потужною вона була. Щоправда, страх почав трохи відпускати.

Тварина не нападала. Навпаки, поводилося дуже пристойно.

– Чого треба тобі? Іди до господаря! Загубився ти, чи що? Як можна взагалі таке втратити? Ти ж як машина! Здоровий. Де у твоїх власників голова? Побачиш такого, то заїкою можна залишитися! – пробурчала Аліса.

Спробувала встати, не вийшло. Тоді пес схопив її за рукав і потяг угору. Тепер Аліса стояла на ногах. А він продовжував тягнути її убік, у ліс.

– Ходити хочеш? Запрошуєш із собою? Ні, дякую. Іди, грайся! А мені треба йти! – Вона спробувала зробити крок убік.

Але пес перегородив дорогу. І навіть ніби загарчав, потягнувши знову за пальто.

– Та що це таке! – безсило скрикнула Аліса.

І тут помітила дідуся. Він у великих валянках і з маленьким песиком гуляв. Крикнула його. Потім подумала, що дарма. Поруч здоровий пес.

Дідок підбіг. Дивно, але здоровий собака абсолютно не звернув уваги на маленького. Як стояла собі спокійно, так і лишилася.

– Що вам, шановна? З собакою щось із вашим? – спитав дідусь, підбігаючи.

– Та вона не моя зовсім! Прив’язалася ось. Я вас і покликала, щоб піти разом. Хочу втекти, а не дає. Тягне кудись. Грати, чи що? – сказала Аліса.

Дідок вручив їй у руки свого песика, а сам підійшов до великого пса. Той вичікувально дивився на нього.

– Треба ж, який розумниця! Чудово тебе господар виховав! Не небезпечний цей пес, не бійтеся. Така порода, дуже серйозна. Але з розумним господарем… Ви, шановна, не бійтеся, він видресований на відмінно. Бачите, собака дуже спокійна, на людей і своїх побратимів не кидається, добра. Це, до речі, хлопчик. Як тебе звати, друже? І що ти тут робиш? Замерз же! Трясе геть усього, – сказав дідусь.

А пес, легенько взявши цього разу його за рукав, відпустив одразу і почав бігати, гавкати та показувати у бік лісу.

– Слухайте, та він нас кличе з собою! Він просить, щоби ми з ним пішли! Це я вам як ветеринар говорю! Скільки років із ними свого часу працював! – сплеснув руками дідок.

– Куди… Зве? Навіщо? Гуляти, чи що? – запитала здивовано Аліса.

– Не думаю. Ми маємо піти! – і дід попрямував за псом крізь кучугури.

– Та що це. Куди ви? А собака ваша? Ох ти, Господи! Та почекайте ж ви, я теж іду! – Аліса кинулася слідом.

У лісі було дуже темно. Але вона увімкнула ліхтарик на телефоні.

Ротвейлер ішов неквапливо, хоча було видно, як йому хочеться побігти. Але він усе озирався, наче боявся, що ці двоє повернуть назад. А Аліса і старий ветеринар йшли стежкою.

– Де він? Посвіти, дочко! Втратили, чи що? – стурбовано прошепотів дідусь.

І тут вони почули надривний гавкіт. Кинулися на звук. Трохи далеко від стежки лежав чоловік. Аліса помацала пульс – є! Стягнула рукавичку, тремтячими руками почала набирати номер.

– Влад! Терміново приїжджайте! Так, де шматочок лісу, неподалік магазину, я вийду вас зустрічати. Зараз подивлюся ще. Схоже на напад! – промовила вона.

– Я медсестра! – пояснила вона своєму супутникові.

Незабаром чоловіка на ношах заносили до машини. Раптом він розплющив очі. Слова давалися важко:

– Будь ласка… Паспорт та ключі в кишені. Тарантіно… Мій собака, не кидайте. Будь ласка. Йому не можна до притулку, він не переживе зради вдруге. У мене нікого більше нема тут. Придивіться за ним. Я заплачу, будь ласка!

– Придивимося! Не хвилюйтесь! Одужуйте! – бадьоро відрапортував дід.

Швидка поїхала. Пес сидів поруч із людьми. Опустивши велику голову. І трохи здригався.

Аліса несміливо провела рукою. Він підвів на неї очі. Нещасні, сповнені сліз. Треба ж, а вона й не знала, що собаки вміють плакати.

– Ну що, дочко. Доведеться тобі про нього подбати. Що робити? Я б узяв до себе. Та в мене он, крім Шурки, ще дві бідолашки – собака та кішка, теж на вулиці підібрав, замерзали, голодували, тваринки бідні. Я підкажу вам, що та як. Не хвилюйся. Повідець ми знайшли у лісі.

Мабуть, господареві погано коли стало, він пса ось і відстебнув. Добру справу треба до кінця доводити. Як би нам його тільки з собою відвести! Він же бачив, що його забрали. Не піде ще, – почухав голову ветеринар.

Але пес покірно пішов слідом. Поруч, крок за кроком. Він ніби виконав свій обов’язок, зрозумів, що улюблена людина у безпеці. І тепер йому треба просто чекати.

До незнайомої квартири увійшли всі разом. Жадібно випивши води, собака стрибнув у крісло і відразу заснув.

Аліса, отримавши низку порад, попрощалася з Василем Вікторовичем, так звали дідуся і вирішила залишитися тут.

Дивно це було. Чужий будинок. Чужий собака. Сказав би їй хтось, що вплутається в подібну історію, не повірила б. Боязко пройшла по кімнатах.

Гарний ремонт, але чоловічий мінімалізм. Ніде не було видно жіночих речей. Лише великий портрет літньої пари. Жінка мала очі того чоловіка, господаря Тарантіно. Батьки, отже.

Так Аліса й заснула. А прокинулася від того, що хтось знову лизав щоки та ніс. Пес стрибав поруч, показуючи на двері.

– Піти хочеш? Ну ходімо. Заодно до мене сходимо, речі заберемо. Поки що з тобою поживу. Тільки ти не тягни мене. Боляче здоровий, не втримаю ще!

– Попросила Аліса.

Пес чинно йшов поруч. Аліса жила з мамою. Вона її попередила вчора, що не прийде ночувати.

І тепер жінка похилого віку круглими очима від подиву дивилася на дочку, яка стояла в отворі з величезним собакою.

– Алісонько… А це хто такий… Ти ж їх боїшся? Ой не можу. Величезний який! Ой! – почала голосити мама.

– Мамо, це Тарантіно. Він невинний. І дуже розумний. Я вчора тобі не розповідала, але тут таке трапилося!

– Почала пояснювати Аліса.

Тут у неї телефон задзвонив. Ветеринар Василь Вікторович виявив бажання прийти. Аліса мамину адресу і назвала.

Потім усі разом чай пили. Поки Тарантіно лежав біля дверей. Аліса з ним зібралися та пішли назад.

А Віктор Васильович залишився. Його мама Аліси попросила полку прибити…

За кілька днів Аліса до лікарні зателефонувала. І почула в слухавці:

– Дякую вам! Ви ж мені врятували життя! І собаку мою. А в мене напередодні машину підпалили. Ну і… понервував. Пішов із собакою гуляти, відчуваю, коле, дихати погано. Тільки й зміг йому прошепотіти: “Біжи, Тарантіно, любий. Рятуй себе, мені вже не допоможеш. Я так люблю тебе!”. Я думав, що реально все.

Ми з ним зі стежки зійшли. Темрява довкола, людей немає. А телефон я не взяв із собою, забув на столі. Перед тим, як свідомість втратив, все молився, щоб пса хоч не приспали, подбали добрі люди, якщо мене не стане. Він настраждався так. Перші господарі таке з ним витворяли, навіть описувати не буду…

Пес рік потім у темряві не міг перебувати, руки боявся, весь стискався. Від гучних звуків лягав одразу і починав тремтіти. Ледве я його витяг із цього стану. Якби не ви…

Собака серйозний. Люди могли злякатися, викликати когось. А він у мене як кошеня – нешкідливий. Знаю, усілякі ротвейлери є. Але Тарантіно в мене – добряк, ласкавий. Я його назвав на честь свого улюбленого режисера. Не думав навіть, що він допомогу приведе, ось воно як. Ви придивіться за ним, Алісо! Як він там?

– Він… Сумує. І хочете, ми завтра до вікон прийдемо? – Раптом запропонувала Аліса.

Вони прийшли. Вчотирьох. Аліса, Тарантіно, дід ветеринар і Алісина мама. Дівчина навіть не помітила, як люди похилого віку раптом затоваришували між собою і вже почали один до одного в гості активно ходити.

У тому лісі погано було видно. А зараз із вікна на них дивився здоровий симпатичний чоловік.

І виляючи хвостиком, радів господареві пес, підстрибував, махав йому лапкою…

І коли його виписали, зустрічати пішли також учотирьох.

Аліса з мамою стіл накрили. А Василь Вікторович усе подробиці розповідав про той вечір. Тарантіно господаря, його, до речі, Дмитром звали, трохи з ніг від радості не збив.

Було дуже тепло та затишно вдома. Так, біда прийшла. Але пішла, бо побачила – поряд небайдужість і любов людську, які згуртувалися і з нею впоралися.

Нечутно пішли мама Аліси разом зі своїм кавалером – стареньким ветеринаром Василем Вікторовичем. Аліса гладила собаку.

Страх минув, вона не боялася більше. Захоплено дивився на неї Дмитро. Щось гарне снилося Тарантіно, він ніби посміхався по-своєму, по-собачому.

І витало в повітрі просте людське щастя!

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!