– Усе, розлучаюся! – Сергій кинув на крісло велику спортивну сумку.

– Ось тобі раз… – здивувався Олексій. – Чого сталося-то? Ти ж зовсім недавно хвалився, що в тебе не життя, а малина. Навіть із тещею пощастило: хороша.

– У тому-то й річ, що надто вже хороша.

– Нічого не розумію. Давай-но ти по порядку, – зажадав Льоха.
***
Одружитися Сергій вирішив рік тому. Не надто рано, не надто пізно. Тридцять років – самий розквіт. На роботі дечого досяг, із житлом порядок, із зарплатою теж усе добре.

А що? Дівчинці всього двадцять три, приїхала з якогось села, а дивись же ти, вивчилася, на роботу в їхню фірму без жодної протекції влаштувалася.

Молодець: амбітна, значить, і недурна. До того ж красуня: волосся густе каштанове з рудинкою, майже до тонкої талії, очі зелені, вії довгі, шия лебедина. І всі об’єми, належні жінці, на місці.

Олексій вибір друга загалом схвалив. Бентежила тільки темрява, з якої вибралася Оленочка:

– Слухай, ти впевнений, що вона тебе кохає? Може, просто зачепитися в місті хоче. А як зачепиться, так і почнуть її численні сільські родичі тебе відвідувати. А хто їх знає, які вони? Ти ж навіть із тещею майбутньою ще не знайомий.

– Не нагнітай. Ніяких родичів не буде. Не дружить Олена з ними. А з тещею познайомимося. Думаю, що в такої, як Олена, і мама в порядку.

– Ну, дай-то Бог.
***
Після знайомства з тещею Сергій з’явився на роботу просто окрилений.

– Даремно паніку розводив! – поділився він із Льохою. – Теща у мене просто казкова. На Оленку, щоправда, не схожа… Зовсім іншої формації жінка.

Така собі красуня: приємної повноти, м’яка, затишна. І напрочуд молода! Сорок два всього. Рано вона Олену мою у світ привела. Тестя в мене, схоже, не буде. Бо татуся Оленки Марія Іванівна виперла давним-давно.

– На весілля хоч приїде твоя красуня-теща? Просто цікаво стало, – совався Льоха на стільці.

– Приїде. Вона таке не пропустить. Довго нас умовляла у неї справляти. Я навіть і не проти був. А що? Тільки ось Оленка на диби встала: “Не хочу я ваших молодецьких застіль! Хочу нормальне весілля. Знімемо ресторанчик, запросимо пристойних людей. Я і родичів-то наших кликати не збираюся. Ти, мамо, приїжджай, а більше нікого не треба. Зіпсують усе!”

– Треба ж, яка в тебе Оленка. Я-то думав, що вона дівчинка-провінціалочка, а вона в тебе просто молода акула. Родичі породою не вийшли – геть їх! Дивись, і тебе посуне, будеш під ногами плутатися.

– Не посуне, – відмахнувся Сергій. – Кохає вона мене.

Олексій промовчав: чого псувати другу настрій перед самим одруженням. Може, й справді кохає.
***
Марія Іванівна Олексію й справді сподобалася. Симпатична жінка: тиха, якась домашня і напрочуд гарна. Начебто без яскравого макіяжу, а ось чіпляє погляд, змушує повертатися знову і знову.

Тільки пішла Марія Іванівна рано. Доньку привітала, Сергію щастя побажала і зникла тихенько. Мабуть, незатишно їй стало серед пристойних і породистих. Сергія її відхід дуже засмутив, а ось Оленка, схоже, навіть зраділа.

“Відмінна теща! – подумав тоді Льоха. – Пощастило Сергію: така пиляти не стане, кровушку пити не буде. Відразу видно. Та й живе далеко. Усе-то в нього добре, аж гидко”.

Утім, заздрив Олексій недовго. Щось не клеїлося в сімейному житті в друга. І півроку не минуло, втекло щастя з його дому. Льоха-то це бачив, хоч Сергій і намагався тримати марку. Тільки один раз поскаржився:

– Щось не виходить у нас із Оленкою. Начебто вона все така сама, тільки ось те, що раніше мені в ній подобалося, у сімейному житті стало дратувати.

– Поясни. – Олексій від’їхав від комп’ютера на офісному кріслі.

– Ну ось ця її краса і фігура. Добре на це все дивитися, звісно. А ось терпіти щодня її нескінченні підрахунки калорій, маски на всі місця, манікюри, педикюри, епіляції та іншу дурницю – сил немає.

– Ну, друже, краса вимагає жертв. Хотів красиву дружину – терпи. Примхливий ти вже надто! – сказав Льоха.

– Та добре б тільки це. Амбіції її дратують ще більше. Вона ж тільки про роботу й говорить. У мене вдома таке відчуття, що ніби робочий день скінчився, а я з офісу так і не пішов.

– Це, звісно, мінус. Так а чого ти хотів? Це проблема всіх пар, які разом працюють.

– Та й із коханням… Начебто ось повторює вона це “кохаю” кожен божий день, а я не вірю. Не від серця це йде. Ну, наприклад, як слово “вітаю”. Ти ж його всім без розбору говориш, просто тому, що так у ввічливих людей прийнято. Це ж не означає, що ти всім поголовно здоров’я бажаєш.

– Чогось ти мудриш Сергію. – Олексій пильно подивився на друга, – Чогось не договорюєш.

– Та ні, напевно, просто депресія. Пройде, – зам’яв розмову Сергій.

Льоха відстав. Тим паче що деякий час Сергій був щасливий і веселий. Може, по-справжньому, а може, старанно робив вигляд.
***
І ось тепер він сидить на кухні Олексія похмуріший за грозову хмару і говорить про розлучення. Та з чого? Незрозуміло.

– Ти ж знаєш, що до нас теща погостювати приїхала? – запитав Сергій.

– Ну, – кивнув Льоха. – Тільки в чому проблема-то? Ти ж начебто з нею в добрих стосунках?

– У хороших… – Сергію було явно не по собі.

– І? Вона виявилася змією?

– Ні…

– Тоді що? Та годі тобі м’ятися вже! Кажи!

– Я її кохаю! – сказав Сергій і замовк.

– Кого? Тещу?! Ось це номер… А якого ж дідька ти з Оленкою тоді одружився?

– Бо не знав…

– Чого ти не знав? Що не кохаєш свою наречену, а поклав око на її маму? От ні в життя не повірю! Ти ж як від тещі вперше приїхав, то весь прямо світився від захвату. Більше скажу: ти про Оленку ніколи так не говорив, як про її маму.

Мені ще тоді це дуже підозрілим здалося. Тепер зате зрозуміло, звідки у твоїх претензій до дружини ноги ростуть!

– Так, неправильно це все! – Сергій виглядав глибоко нещасним. – І нема чого мене підозрювати чорт знає в чому. Кажу ж – не знав. Сподобалася мені мама Оленки- це так.

Ну так мені багато народу подобалося за все моє життя. Я й припустити не міг, що все так серйозно. А ось приїхала вона і все! На дружину дивитися не можу: кожна дрібниця мене дратує. Олена зрозуміти нічого не може.

Теща тим більше! Думає, що вона причина наших розладів. Треба начебто все чесно пояснити, але от як? Тому я просто боягузливо втік! Відсиджуся в тебе. Потім розлучуся. А там подивимося.

– Дурний! – тільки й зміг сказати Льоха. – Ромео недороблений.

– Знаю. Загалом, якщо Оленка запитуватиме – мене в тебе немає. У шефа я відпросився. Мені кілька днів треба – голову до ладу привести.

– Ну з головою-то воно зрозуміло. Лікувати її треба. А ось із Оленкою недобре… Вона в тебе, звісно, та ще штучка, але такого удару не заслужила точно.

А я взагалі не очікував. Ти ж так уважно собі дружину вибирав, мало не зі списком обов’язкових якостей до кожної підходив: у Олени за твоїм списком майже все збіглося! А, виявляється, тобі потрібно абсолютно інше.
***
Відсидітися у Сергія не вийшло. Олена заявилася до Льохи додому наступного дня. Та не одна, а з мамою.

– Здав мене Олексій? – здогадався Сергій. – Друг називається.

– Ми не про нього поговорити прийшли. Хоча нерозумно з твого боку було сподіватися, що Льоха зможе тебе довго прикривати. Можна подумати, ти мене не знаєш. Я свого звикла домагатися! – сказала Олена.

– А зараз я хочу зрозуміти, що сталося? Можу припустити, що ви посварилися з мамою. Тому що саме після її приїзду ти став абсолютно неосудним. Мама, втім, це заперечує. Хочу послухати твою версію.

– Проходьте. – Сергій зрозумів, що від розмови не втекти.

Вони влаштувалися за столом: розгублений Сергій на стільці, засмучена Марія Іванівна і сердита Олена навпроти, на диванчику.

– По-перше, ні з ким ми не сварилися. Даремно ти на матір бочку катиш. Вона тут взагалі ні до чого. Точніше, при чому, але не так, як ти думаєш. – Сергій заплутався, замовк.

– Добре, а що по-друге? – підштовхнула його Олена.

– А по-друге, ти хіба не бачиш, що ми з тобою взагалі одне одному не підходимо?

– Ось це новина! І з яких це пір ми не підходимо? Раніше начебто підходили. – брови Олени зійшлися на переніссі.

– І раніше не підходили. Просто я цього не розумів.

– Чудово! А коли зрозумів?

– Остаточно – після приїзду твоєї мами, – Сергій на дружину не дивився, колупав квіточку на скатертині.

– Та я-то що зробила? Оленко, я чесне слово, ні до чого. Ми й не розмовляли майже, – запанікувала Марія Іванівна.

– Залиш скатертину в спокої і поясни! – зажадала Олена від Сергія. – Ти поводишся, як малолітня істеричка.

І Сергій наважився: з відчаєм подивився на тещу, потім на дружину і заговорив, немов в ополонку пірнув:

– Я-то завжди думав, що дружину головою вибирати треба. Ось із тобою в нас начебто стільки збігів: працюємо разом, обидва молоді, привабливі, з амбіціями та інтелектом. Значить, чекає на нас щасливе життя. А от не працює це так!

Серцем обирати дружину потрібно. Я ж коли твою маму побачив, мене немов блискавкою від маківки до п’ят пробило: ось вона! Справжня жінка! Поруч із такою тепло і спокійно. І краса в неї проста, самобутня. Без усяких цих масок, спортзалів і дієт.

Я, звісно, все на тимчасове помутніння списав. Ну, нерви перед весіллям пустують. Заспокоївся потім начебто, хоча мене дуже засмутило, що твоя мама так рано з весілля нашого пішла. Невиправдано сильно засмутило.

Потім із тобою зажили, і тут я остаточно прозрів: я ж не з жінкою одружився, а з колегою. Із колегами працювати треба, а не сім’ю будувати. Усе в тобі дратувати стало. А тут твоя мама погостювати приїхала, і все!

Зрозумів я, що не можу більше з тобою жити. І з нею нічого не вийде. Тому що ти її дочка! Ось і втік.

– Чудово! – Олена добре тримала удар. – Дякую, мамо, дякую, Сергію! Ідіть ви… Живіть як хочете, а я більше вас бачити не бажаю.

Встала, і не обертаючись вийшла. Грюкнули вхідні двері. Зять із тещею залишилися удвох.

– Я теж, мабуть, піду. Треба речі зібрати, та додому їхати: справ багато. Та й не потрібна я тут, – Марія Іванівна піднялася з-за столу.

Сергію захотілося її утримати, переконати, що вона потрібна. Йому потрібна. Але він залишився сидіти, розуміючи, що марно все це. Нічого тут не поправиш. Безглуздо і жалюгідно все вийшло. Зовсім не так, як він мріяв.
***
Ранок був сонячним і свіжим. Серпень – останній подих літа. Марія Іванівна вийшла на ґанок. “Треба буде сьогодні зателефонувати Оленці, може, поговоримо нарешті, – думала вона, – Я ж не винна. Сергію приводів ніяких не давала, та навіть і уявити не могла, що він до мене почуттями загорівся.

Дикість якась: надто вже ми різні. Він міський, молодий, успішний, діловий, до самих шнурків на його модних кросівках. А я-то звичайнісінька, розлучена сільська баба, та ще й не першої свіжості. Олена має це зрозуміти!”

Але донька навіть слухати не хотіла. “Дякую, мамо. Розлучилися. Ні його, ні тебе більше ні бачити, ні чути не хочу!” – це все, що Олена сказала матері після тієї самої розмови. Але ж уже не один місяць минув.

– Маріє Іванівно, – відволік її від сумних думок чоловічий голос. – Я тут довго збирався до вас із візитом у відповідь і ось зібрався.

Колишній зять переминався з ноги на ногу біля хвіртки.

– Ох, даремно, Сергію, – зітхнула Марія Іванівна.

– Сподіваюся, одразу не проженете. – Сергій відчинив хвіртку, увійшов, зупинився перед нею.

“Прямо як цуценя який нашкодив: погляд винуватий, ніжки тремтять, хоче, щоб впустили, але побоюється”, – подумала Марія Іванівна.

– Ну проходь, – дозволила вона. – Тільки ненадовго. Я і без тебе з Оленкою помиритися не можу, хоча начебто нічого поганого їй не зробила. Учудив ти, Сергію. Одним махом стільки стосунків поламав!

– Гаразд, нехай ненадовго, – погодився Сергій.

– Чого ж ти від мене хочеш? – поцікавилася Марія Іванівна, коли вони влаштувалися на кухні.

Сергій не відповів.

– Ну заради чого ти приїхав до мене? Нічого ж не вийде. Занадто багато чого проти цього. Та й не вірю я в кохання з першого погляду, – продовжила Марія Іванівна. – Тож подихай киснем, відпочинь, пообідай, а ввечері дуй на станцію.

Сергій похитав головою:

– Ні, Маріє, вибачте, але ні! Нікуди мені дути. Я будинок недалеко від вас купив. З роботи давним-давно пішов, квартиру продав. Буду я у вас під боком. Може, і не вийде те, чого я хочу, зате те, чого не хочу, більше робити не доведеться! Працюватиму віддалено, вас бачитиму хоч зрідка і чекатиму! Я терплячий.

– Дурний ти, а не терплячий! – розсердилася Марія Іванівна. – Ну, як знаєш! Чекай! Тільки даремно час витратиш.

Сказала начебто твердо, але Сергій помітив маленьку затримку, легку невпевненість, порожевілі в збентеженні щоки колишньої тещі.

Значить, є в нього крихітна надія. А йому поки що й цього вистачить. Чекатиме скільки треба. І вірить, що дочекається.