Я сиділа в телефоні, та переглядала оголошення про продаж квартир. Я давно мрію про своє житло, але поки що доводиться жити в орендованій квартирі.

– Чим займаєшся? – В кімнату зайшов чоловік.

– Так, мрію, – я відклала телефон, і важко зітхнула.

– Знову переглядала оголошення?

– Вадик примружився.

– Це мене заспокоює.

– Єво, ми обов’язково купимо собі квартиру! Це питання часу! – розвів руками хлопець.

– Якого часу? Століття? Нам ніколи не накопичити на перший внесок!

– Надула я губи.

– До речі, ось про це я хочу з тобою поговорити.

Я уважно поглянула на чоловіка.

– Мені сьогодні зателефонувала мама, – він зробив паузу, наче чекав на мою реакцію.

– І що? – Я підняла брову.

– Вона запропонувала нам допомогу.

– Поліна Вікторівна дасть нам грошей! – заплескала я в долоні.

– Що за маячня? Ні, звичайно! Мама пропонує нам віддати їй гроші, які ми відкладаємо на іпотеку!

– Навіщо? – Я з викликом поглянула на Вадика.

– Ну ми ж постійно беремо зі скарбнички гроші. Такими темпами нам до старості збирати!

– Гроші ми беремо на розв’язання нагальних проблем. То одне знадобиться, то інше. Ось нещодавно пральна машина зламалася, довелося купити нову, – заперечила я.

– Ось саме! Ми просто знаємо, що у нас лежать гроші, а якщо вони лежатимуть у мами, то ми викручуватимемося самі, й гроші будуть недоторкані!

Я замислилась.

– Слухай, а може ти й маєш рацію. Поліна Вікторівна відповідальна жінка, я з нею у добрих стосунках, – резюмувала я.

– От і славно, тоді я подзвоню мамі.

Вадик почав набирати номер матері, а я дістала скарбничку. Я перерахувала гроші, й на мить засумнівалася. Потім відкинула погані думки та почала чекати, поки чоловік поговорить з Поліною Вікторівною.

– Добре мамо, гроші принесу завтра, – після цих слів Вадик відключився. – Скільки там? – глянув він на мене.

– Триста двадцять тисяч! Я тут подумала, може двадцять тисяч залишити на дрібні витрати, а решту віддати твоїй мамі.

– Ось бачиш Єва, отож і варто передати гроші мамі, щоб не було спокуси ними скористатися! Триста двадцять, значить триста двадцять і передамо! – відрізав хлопець.

Я важко зітхнула, і простягла коробку з грішми чоловікові.

– Завтра я їх відвезу.

Минув рік. Він був для нас особливо важким. Однак, ми завзято рухалися до своєї мети. Раз на місяць Вадик відвозив гроші матері, кілька разів вона приїжджала сама.

– Як довго ви плануєте накопичувати? – в один із таких приїздів поцікавилася Поліна Вікторівна.

– Ну хоча б років зо два, – відповіла я.

Я навіть не замислювалася, навіщо свекруха про це запитує. Щомісяця, протягом року, ми віддавали по двадцять тисяч. Я точно знала, яка сума у ​​свекрухи.

– Триста двадцять тисяч було спочатку, плюс дванадцять чотири рази по двадцять, і того зараз у твоєї мами – вісімсот тисяч! – Я посміхнулася.

– Ну, все ще мало, – з сумом сказав Вадик.

– Ну це більше, ніж рік тому. Ми б ніколи стільки не накопичили, навіть половину від цієї суми, спасибі твоїй мамі.

Одного чудового вечора я за звичкою переглядала оголошення.

– Вадику! – несподівано закричала я.

– Що трапилося? – переляканий чоловік прибіг на кухню.

– Я знайшла квартиру нашої мрії!

Я показала чоловікові фотографії.

– Гарна хата! Тільки у нас грошей ще мало, – сумно сказав Вадик. – Ну, якщо добре подумати, то можна щось придумати!

І рішення знайшлося. Вадик вирішив продати свою машину, адже квартира була важливішою. Потримана іномарка пішла за шістсот тисяч гривень, і тепер грошей вистачало на перший внесок, бо іпотеку нам точно схвалять.

– Тоді погнали до твоєї мами по гроші! – стрибаючи від радості, прокричала я.

Поліна Вікторівна зустріла нас прохолодно.

– Що у вас таке сталося? – Запитала вона.

– Поліна Вікторівно, ми купуємо квартиру! – закричала я.

– Чого кричиш, як несповна розуму! Квартиру вони купують, а мені що з того? – фиркнула свекруха.

– Мамо, ти нам наші гроші віддай.

Ми стояли у передпокої, та з викликом дивилися на родичку. Я давно не була в гостях у свекрухи й не одразу помітила, що у квартирі зроблено свіжий ремонт.

– Поліно Вікторівно, ви ремонт зробили? – Я зазирнула в одну кімнату.

– Зробила, Вадик допоміг, – прошипіла свекруха.

– Стривай мам, ти сказала, що в тебе були накопичення! Я ніби тобі нічим не допомагав!

– Поліна Вікторівно, де наші гроші? – Я підвищила голос.

Літня жінка зникла в кімнаті, через хвилину вона повернулася з невеликим згортком у руках.

– Ось ваші гроші!

Я взяла пачку грошей із рук свекрухи.

– Я думала пачка буде більше, – нервово посміхнулася я.

Я перерахувала гроші й зблідла.

– Усього п’ятсот тисяч, де ще триста?

– Я ж сказала, що Вадик на ремонт мені дав, – огризнулася свекруха.

– Єво, я нічого не дозволяв брати! – виправдовувався Вадик.

– Ви мене понад рік обманювали, ви зробили ремонт моїм коштом!

– Я розплакалася, і вискочила з квартири.

Я повернулася додому швидше за чоловіка, та дістала з шафи шістсот тисяч гривень від продажу машини.

– Один мільйон сто тисяч, – прошепотіла я.

– Я вперше тримаю в руках такі гроші.

За годину повернувся Вадик, який був упевнений, що я вдома. Проте у квартирі мене не було, як і грошей!

Не знаю, хто з них бреше, але такого щастя мені не потрібно! Я хочу власну квартиру, і вона у мене буде, попри все!

КІНЕЦЬ.