Чим вони думали, я взагалі не знаю. Я сказала, що якщо до 18 років у мого онука залишиться те саме ім’я, я свою обіцянку не виконаю і будинок йому не залишу.

Справа в тому, що моїй невістці і сину лелека дуже довго не приносив дитятко. Ми дуже-дуже чекали на першого і єдиного нашого онучка. І ось їм уже майже по 40, і сталося диво. Народився у них хлопчик.

Ми родина досить заможна. Сину і невістці ми подарували велику трикімнатну квартиру. А самі з чоловіком жили у просторому будинку у передмісті.

Правда, чоловіка вже два роки, як не стало. І коли я дізналася, що невістка чекає дитинку, я була на сьомому небі від щастя. Тоді я й пообіцяла, що свій будинок залишу тільки онукові. Вони, звісно, зраділи.

Але це ж треба було так додуматися назвати дитину! Як я дізналася, що його звуть Карл, у мене щелепа відвисла. Я ще раз уточнила, бо думала, що, може, недочула. Але ні, все правильно. Карл.

– Ви що, серіали середньовічні передивилися? – запитала я сина, коли він повідомив про вибір імені.

– Мамо, ну чому ти так реагуєш? Це міжнародне ім’я, і в Європі воно звучить гарно, – відповів син, підкреслюючи, що зараз всі орієнтуються на західні тренди.

– Гарно? Карл, синку? У нас в селі Карлом називали лише корову сусіда Степана. Як я людям тепер скажу, як звуть онука?

Невістка промовчала, лише погладила малого по голівці, а я відчула, як всередині мене наростає злість. Та я стрималася. “Добре, нехай буде так, але до його 18 років вони ще передумають,” – подумала я.

І ось я їм оголосила свою умову: якщо ім’я залишиться, будинок онук не отримає.

Час минав, і що далі, то більше ця ситуація нагадувала протистояння. Невістка не приховувала своєї образи. Одного разу вона висловила все, що думає.

– Ви, мабуть, думаєте, що можете контролювати нас, бо у вас гроші? Але це наша дитина, і ми маємо право назвати її, як хочемо. Ви вирішуєте за всіх, якби могли, і за президента, мабуть, вирішували б! – кричала вона, ледь не плачучи.

Я спокійно відповіла:

– У вас є право називати дитину, як хочете. А в мене є право залишати будинок, кому я хочу.

Син намагався примирити нас:

– Мамо, давай не будемо про це. Ви з Оленою обидві гарячкуєте. Ім’я – це ж лише ім’я. Головне, щоб дитина була щаслива.

Та я була непохитна. Карл – це не наше, не рідне. Я щиро не розуміла, як так можна було назвати онука.

Одного разу ми святкували його п’ятий день народження. Гостей було чимало, і всі, хто дізнавався ім’я, реагували по-різному.

Хтось хвалив, мовляв, гарно, незвичайно, а хтось хитав головою. Я навіть почула від сусідки Оксани, як вона шепотіла комусь на кухні:

– Ну, Карл – це вже занадто. Краще б Данилом назвали чи Максимом.

А малий, між іншим, ріс розумним і активним хлопчиком. У нього були золоті кучері й очі, як у його дідуся – мого чоловіка. Якби не це ім’я, то, мабуть, усі питання відпали б.

І ось тепер йому вже 16. Він високий, гарний хлопець, грає на гітарі й навіть пише власні пісні. Іноді я дивлюся на нього й думаю: “Може, я все-таки помилялася?”

Якось під час нашої розмови онук сказав:

– Бабусю, знаєш, а мені подобається моє ім’я. Карл – це навіть круто, не так, як у всіх.

Я змовчала. Та все одно в голові вертілося: “Круто чи ні, а будинок твій батьки ще мають заслужити”.

Тепер я думаю: а що ж робити, коли онукові виповниться 18? Чи вистачить у мене духу виконати свою обіцянку і позбавити онука  спадщини?

Джерело