Я – Орест. Живу у селищі міського типу, але не в квартирі, а в хаті. Цей будинок дістався мені від батьків. Моєї мами не стало, коли мені було десять років. Тато так більше і не одружився. Він виховував мене сам.

Я закінчив школу, вступив до юридичного коледжа. Там я познайомився з Маргаритою. Ця дівчина полонила моє серце. Вона відповіла мені взаємністю. Через декілька місяців дізнався, що Маргарита вагітна. Вона хотіла позбутися дитини, однак я вмовив її цього не робити. Я одружився з нею і забрав її жити до батька в наш будинок.

Маргарита народила сина, якого ми назвали Дмитриком. Але особливої любові ні до мене, ні до дитини вона не виявляла. Ми прожили так три роки. Я все більше відчував її байдужість. І недаремно: Маргарита знайшла коханця і, покинувши мене та малого, втекла до іншого чоловіка.

Я залишився сам з дитиною на руках. Добре, що в усьому батько допомагав. Ми навіть робили все разом утрьох. Така собі «чоловіча компанія».

Коли Дмитрик пішов до школи, помер раптово мій батько. Мені було дуже важко на душі. Дім здавався якимсь холодним і пустим без тата.

А потім якось до нашого селища приїхало молоде подружжя. Вони були біженцями. Уляна та Василь приїхали у будинок по сусідству зі своїм стареньким дідом Романом, який був родичем Уляни. Я радів цьому, нарешті буде змога поспілкуватися з іншими людьми!

Однак пара виявилася зовсім недоброзичливою. Вони зовсім не хотіли товаришувати. Коли я запропонував їм допомогу та знайомство за вечерею, вони відреагували неприязно. Єдиним, хто вирішив здружитися з нами, був дідусь Роман.

Він виявився дуже добрим, ввічливим, чуйним та мудрим, знав багато цікавого. Дідуся ми з сином часто запрошували до себе на обід чи вечерю. Він для нас був дуже шанованим гостем. Роман Миколайович розповідав різні історії зі свого життя, минулого. Дідусь вигадував для Дмитрика казки та майстрував іграшки декоративно-прикладного мистецтва.

Чесно, для мене цей дідусь був близьким до батька, а синові він зміг замінити рідного дідуся.

Запросили ми Романа Миколайовича й на Новий рік, однак він не прийшов. Очікували на Святвечір – знову не було старенького. Тоді я пішов до них додому і запитав:

– А Роман Миколайович де? Ми з сином чекаємо його вже не один вечір!

–  Чи тобі не всеодно, де дід? Нащо він тобі здався? Нехай тебе це не обходить! – кричала Уляна, родичка дідуся. Вона зачинила двері перед моїм носом.

Через декілька днів я дізнався, що Роман Миколайович у лікарні. Він потребував турботи рідних та доровартісних ліків. Я оплатив лікування дідуся. Ми відвідували його, приносили йому свіжу їжу.

Потім я зрозумів, що родичі не збираються забирати Романа Миколайовича додому. Вони хотіли віддати його в будинок для престарілих людей.

Тому я вирішив забрати дідуся. ВІн був напрочуд світлою людиною і не міг страждати від такої несправедливості.

Щедрий вечір ми святкували уже втрьох: я, Дмитрик і дідусь Роман. Уляна ж, виявляється, виїхала за кордон, а Василь залишився жити один. Проте чужий дідусь йому не був потрібен.

КІНЕЦЬ.