Чесно сказати, не знаю сама, що було у мене в голові, коли я почала зустрічатися із чоловіком, що старший від мене більше ніж на 10 років. Було мені 26. Здавалося б, вже не маленька дівчинка. А ось так «вляпалась».

Коли ми познайомились із Дмитром, то він відразу зізнався, що за плечима має один шлюб та дитину від нього. Я на той момент була страшенно зазомбована думкою, що вже роки ідуть, а в мене досі немає другої половинки. І цю думку мені нав’язало суспільство. Тому я й раділа, що в моєму житті з’явився Діма.

Сина його звали Ілля. Нещодавно йому виповнилось аж шістнадцять років. А після нашого одруження він одразу переїхав жити до нас. Адже його матір поїхала за кордон і сина скинула на нас. Хоча я досі не розумію, яка нормальна матір поїде кудись, кидаючи сина-підлітка на сторонню жінку. В такий період для хлопця було б добре спілкуватися із рідною матір’ю.

Все життя я підходила до виховання дітей із доволі лояльною точкою зору. Була впевнена, що не існує поганих дітей. Існують батьки, які не можуть знайти підхід до своєї дитини. Тому і з Іллюшою я мала намір якнайшвидше налагодити контакт і почати активно та дружньо спілкуватися.

Та син чоловіка з першого дня ставився до мене, як до якогось порожнього місця. Я навіть старалась готувати всі ті страви, які він так любить. Та нічого не могло покорити цей льодовик. Для нього була одна королева – матір. Так, та жінка, яка покинула його і поїхала світ за очі,  а зараз навіть не дзвонить, аби спитати, як справи у її дитини.

Це життя мене втомило. Постійне невдоволене обличчя Іллі, повчання Дмитра. Я не була готова, що в моєму житті відразу з’явиться дитина, якій 16. І що робити з цим всім я просто не знаю. Здається, що поладити з таким важким підлітком мені точно не вдасться.

КІНЕЦЬ.