Чесно кажучи, не знаю, де був би Іван, наш зять, якби спочатку не одружився з Тетяною, нашою дочкою. Він приїхав уже на все готове, влаштувався працювати в пристойну компанію завдяки нашим зв’язкам.

Однак, незважаючи на те, що знайомі відчиняли перед ним двері, він не зміг збудувати свою кар’єру. Інші люди з таким же стажем обіймають керівні посади, а Іван так і залишається на тому рівні, який ми йому забезпечили.

Майже сім років він тримається за ту саму посаду і зарплату, не виявляючи ні прагнення, ні амбіцій.

Ми з чоловіком надавали родині Тетяни всебічну підтримку – від фінансування їхнього весілля до значних інвестицій у нову квартиру для них, оскільки вони оголосили про народження другої дитини.

Незважаючи на обіцянки купити власне житло, вони не виявили жодної ініціативи. Ми продали свій будинок, вклали свої заощадження (80%) із їхнім вкладом (20%), але їхня ситуація не змінилася.

Відсутність прагнення Івана впадає у очі, він не шукає просування по службі і прагне до поліпшення.

Він задовольняється рутиною, незмінним заробітком з першого дня роботи, ігноруючи будь-які спроби покращити своє становище. Його байдужість різко контрастує з нашими зусиллями і ми розчаровані.

Більше того, його мати не виявляє жодного інтересу до онука. На новосіллі виникла напруженість, коли Оля, родичка Івана, розкрила правду про їхні меблі, чим стривожила його мати.

На цьому заході він раптово розлютився і пригрозив піти з сім’ї. Сваха, мати Івана, звинуватила мене в їхніх сімейних негараздах, але чи винна я в цьому?