Чесно, 6-ї ранку ще не було, як свекруха з клітчастою торбою стояла на нашому порозі.

– Синок. розумію, що день закоханих, вибачайте, але мусиш мене завести до тітки Стефи в село. Вона ледь по телефону говорила, так погано почувається, а в неї ж кури, гуси та й порося.

Хтось має про це дбати, – протараторила Лідія Семенівна сідаючи на край ліжка.

– Мамо, в неї є діти, які поруч живуть. До чого тут ти?, – перепитав Дмитро. Просто в день Валентина в нас були геть інші плани, але вони явно не подобались моїй свекрусі.

Після цих слів я вирішила, що сьогоднішнє свято можна сміливо викреслити з календаря. Ще навіть не встигла зійти ранкова зоря, а мені вже хотілося зменшитися до розміру ґудзика і сховатися десь між подушками. От чесно, ну звідки це у моєї свекрухи така потужна енергія скасовувати всі наші плани?

Я краєм вуха чула, як Дмитро намагався переконати маму, що вона теж має право відпочити, та й, зрештою, тітка Стефа не сама на цілому світі. Але ж свекруха завжди знайде вагому причину.

– Синку, ми ж не можемо залишити її напризволяще, – у фірмовій манері докірливо мовила свекруха. – Хіба тобі не шкода рідну тітку? Там же все господарство на неї чекає. А вона ледь встає з ліжка, бо застудилась.

– Мамо, – зітхнув Дмитро, – ну і діти ж у неї, вони поруч. Тітка Стефа сама казала, що все під контролем. Чому саме ми маємо мчати 200 кілометрів?

Я стояла поруч, нервово склавши руки. Вечір мав бути романтичним, ми планували приємну вечерю, маленькі сюрпризи і трохи більше часу лише на двох. Але, як виявилося, наша смачна вечеря перетвориться на довгу поїздку через гори, ями і вибоїни, адже до тітки Стефи не так уже й просто дістатися.

– Дмитре, – не стрималась я і взяла його за руку, – та поясни їй, що ми сьогодні хотіли побути вдвох, хоч раз за рік. Ну чому вона так робить?

– Кохана, – Дмитро підняв брови, – ти ж знаєш, що їй не відмовиш. Давай я з нею швидко з’їжджу, а ввечері, можливо, ще встигнемо…

– Встигнемо? – перепитала я, розуміючи, що навряд чи ми повернемося до міста раніше опівночі. – Ти ж бачиш, що це не на годинку. Нам туди їхати купу часу. І назад стільки ж. Та коли ми приїдемо, залишаться хіба крихти від Валентинового настрою.

Свекруха уважно слухала наші перемовини, силою волі стримуючи усмішку. Мабуть, була переконана, що діє абсолютно правильно. Адже, на її думку, допомагати родині – це святе. А ми, виходить, егоїсти, бо маємо нахабність хотіти відзначити День закоханих.

– Діточки, – додала вона солодким голосом, – я ж недовго там буду. Відвезете мене, я допоможу Стефі на ноги встати, а тоді й додому повернемося. Курей погодуємо, гусей напоїмо, поросятко перевіримо… А далі – робіть, що хочете, я ж не забороняю.

Мені здалося, що вона відверто насміхається з наших планів. Звісно, не забороняє, але вже й не залишається часу на те, щоб хоч щось відсвяткувати. І куди подіти мою красиву сукню, яку я обирала пів місяця, щоб тільки сьогодні нею похизуватися? У машині її показувати? Чи, може, гусям?

– Гаразд, – нарешті видихнув Дмитро. – Збирайся, мамо, поїдемо. Але якщо дорога затягнеться, я точно зіпсую собі настрій.

Повернувшись у кімнату, я не втрималася від потоку емоцій і присіла біля валізи, куди складала свої розчаровані думки разом зі святковою сукнею. Сказати, що я обурена, – це нічого не сказати. Мало того, що плани летять у прірву, так ще й доведеться їхати з тією клітчастою торбою, де завжди щось торохтить і шелестить. Напевно, свекруха захопила повно гостинців для сестри, і ці продукти шумітимуть нам у дорозі, ніби натякаючи: “Свято? Яке свято? Забудьте!”

Поки Дмитро перевіряв машину, свекруха сиділа на кухні, розповідаючи мені, як колись на день Валентина її чоловік (себто дідусь Дмитра) теж возив її до всіляких родичів, і то було чи не найкращим доказом кохання. Ага, чудово. Значить, у неї ці “родинні подорожі” – стара випробувана схема.

– Слухайте, мамо, може, ви все-таки на автобусі?.. – спробувала я вже вкотре.

– Ні, доню, – відповіла вона незворушно, – це занадто складно. А вашою машиною – безпечніше і комфортніше. Та й я ж бачу, що ви молоді, сильні, залюбки покатаєтесь.

Я мало не пирснула з обурення. Поглянула на годинник – ледь минула сьома. Цього дня, “сповненого коханням”, я вже хотіла, щоб він швидше закінчився.

Та зрештою, ми вирушили. Дорога дійсно виявилася нелегкою – то якась яма, то горб, то туман такий, що хоч ліхтар у лобове вбудовуй. Свекруха сиділа попереду й активно роздавала поради, як об’їжджати калюжі. Мені лишалося вдивлятися у сіре небо, слухати тихий репет моїх нервів і думати про те, що у нас з Дмитром знову не вийшов романтичний день.

Коли ми прибули до тітки Стефи, виявилося, що вона не така вже й безпомічна: трохи покашлювала, але настрій мала бойовий і чудово давала собі раду. Я зиркнула на Дмитра: мовляв, от і вся “халепа”. Він тільки криво всміхнувся, а свекруха за звичкою заходилася допомагати, наче щойно прибув медперсонал і бригада рятувальників в одній особі.

Я спостерігала, як вона годує гусей, одночасно розмовляючи з тіткою, яка однією рукою тримає телефон, а іншою старанно засипає зерно курям. Не недуга – а легка застуда, та й годі. Зі свекрухою, втім, не посперечаєшся. День Валентина їй не указ. І моє розчарування, відверто кажучи, вона теж не брала до уваги. В голові крутилася думка: “Ну що, щасливого свята, називається!”

Увечері, коли ми дісталися додому, виснажені й розчаровані, вже не хотілося нічого, окрім як завалитися спати. Я залишилася зла на свекруху, яка примудрилася залізти в наші плани, навіть не замислившись, як це нас образить. Дмитро лише винувато потис плечима й сказав: “Ну, вибач, такий уже в мене характер – не відмовиш.” Наче його мама не сама це все підлаштувала.

І тепер я думаю: а чи була у нас можливість вчинити інакше? Чи варто було рішучіше сказати “ні”, чи, можливо, зберегти мир у родині – важливіше за будь-які романтичні плани? Як гадаєте ви?

Джерело