Через витівки тата я для мами єдина дитина. Дуже важко вона пережила розлучення. Та тепер, коли мені вже дев’ятнадцять років, я під постійним її контролем. “Куди йдеш? Коли прийдеш?”. Інколи я навіть вимикаю телефон, бо перед друзями соромно. Та додому після цього краще не повертатися. Я боюсь, що жоден чоловік біля такої тещі на довго не затримається. Та як це пояснити мамі я не знаю.

Невже через важку життєву історію, яка трапилась із моєю мамою, я не зможу нормально жити і влаштувати свою сім’ю?

Річ в тім, що жоден мій чоловік не терпітиме такі вибрики і постійні втручання тещі в наше життя.

Моя мама привела мене на світ в доволі юному віці. Їй було лише дев’ятнадцять, та вона ніколи не шкодувала про все те, що з нею в той час сталося. Мій тато сильно кохав маму, і навіть коли я з’явилася на світ всіляко допомагав і підтримував.

Жили мої батьки разом із бабусею, мамою мого батька. Все наче було добре, мама завжди згадує ці моменти з теплом і радістю. Я підростала, а батьки працювали. Завданням бабусі було пильнувати мене коли їх немає вдома.

А потім сталось непередбачуване. Мій батько, як то у нас частенько люблять казати, сходив “наліво”. Про це дізналась мама і це вплинуло на її рішення піти із сім’ї.

Мама ще тоді не знала, що носить під серцем дитя. Коли вона це зрозуміла, то дуже раділа і навіть заради цього примирилась з татом.

Та всі ці нерви і безсонні ночі в сльозах, дали свій результат. Сталось те чого не мало статись…

Закінчилось все тим, що мама перестала відчувати дитятко. Воно не подавало жодного знаку…

Вся ця історія сильно вплинула на теперішній стан мами. Висновок лікарів, що в мами не буде більше діточок, дав їй зрозуміти, що я тепер єдина її дитина.

У всьому тому, що з нею трапились, мама винила тата, тому вони розійшлись і жити стали окремо. Звісно, що мама забрала мене з собою, адже я була єдиною хто давав їй наснагу до життя. Проте опіка мами постійно тиснула мене. Ціла купа дзвінків на день…

“Де ти є? Що ти робиш? Чи ти не голодна?” І такого схожого багато. За деякий час для мене це вже стало нормою і я змирилась, що так має бути.

Та я подорослішала, у мене почали з’являтись хлопці і мені дуже незручно було перед друзями, коли мама кожні пів години мені надзвонює. Я почала вимикати телефон, або ж ставити на беззвучний режим.

Та та картина, яка на мене чекала вдома не давала мені спокійно жити. Мама бувало у відчаї бігла мене шукати і це було зовсім не весело, адже сміялись із мене всі.

А ще було таке, що мама телефонувала в поліцію… Та найчастіше я заставала її вдома всю у відчаї і в сльозах. Адже в неї страх втратити мене і я не знаю, доки це триватиме, і чи матиму я змогу збудувати власну сім’ю.

Сьогодні мені дев’ятнадцять, та у мене ще й досі немає хлопця, я боюся запізнитися додому, я весь час на зв’язку, бо так легше жити моїй мамі. У мене немає свого життя і я розумію, що це не нормально, та не знаю що робити з тим, що моя мама саме така.

Може в когось була схожа ситуація? як мені жити дальше?

Джерело