Через рік шлюбу мій Євгенко оголосив, що не готовий до такої відповідальності і хоче піти. Це було трохи більше місяця тому. Він досі не пішов, хоча я двері тримаю відкриті – скатертиною доріжка!

Але коханий щось мнеться та затримується. А веде себе – словами не передати.

У нас, на приклад, спільна машина, чоловік виставив її на продаж, але ніхто не купує. Весь цей час Євгенко не працював, сидів удома.

А через 10 днів знову оплачувати квартиру, він сказав, що до моменту оплати з’їде, заплачу я і житиму тут я. Іти мені нікуди, я не маю нікого з рідних в нашій області. У чоловіка є батьки.

Спочатку для мене його раптове рішення розлучитися було як грім серед ясного неба і підкосило мене. Я його досі люблю, і нескінченно довго благала його подумати.

Приїжджали Женіни батьки в гості, він перед ними поводився ідеально, і я трохи розслабилася. Коли вони поїхали, він сказав, що, можливо, зживемося і тоді машину залишаємо, щоб він далі на ній катався.

Я сказала, що “може, зживемося” – це якось не те, чого я хочу і заслуговую.

Я люблю чоловіка, і завжди була вірною і дбайливою дружиною. Я заслуговую на людські стосунки, а не “аби як зживемося”. Або треба по-доброму, або який тоді сенс так жити?

Тоді чоловік знову встав дибки і почав по новій пісню про розлучення, і тріпати мені нерви.

Але минув час, і плакати я перестала. Перестала обговорювати з ним цю проблему, змирилася, почала налаштовуватися на те, що він піде, уявляти своє нове життя і більш відповідну мені людину поруч.

Ставлюся до Євгенка спокійно, з посмішкою, готую на двох і займаюся своїми справами. Намагаюся йти з дому, менше бувати з ним під одним дахом.

А Женька, коли мені було кепсько, почував себе королем, а коли перестала паритися, почав мене задирати, то скаже щось гостре, то «смикне за кіски», то прийде обійматися, то вечерю готує.

Коли я питаю його: «Ти що, передумав йти, чому ти до мене заграєш?» — чую у відповідь: «Не передумав».

Але якщо така поведінка змушує мене думати, що є надія все виправити, то він далі мене відштовхуватиме. Коли я піддаюся на провокації – злюся, плачу тощо –  він радіє і каже: «Ось бачиш, як з тобою можна жити?»

Коли заспокоююсь і не чіпаю його, погоджуюсь, що йому краще виїхати, він починає чіплятися, дорікати, щоб викликати мене знову на емоції та суперечку.

Зовсім перестала реагувати, пішла на йогу, у справах, потім він день ходив за мною хвостом, увечері запитав: «Готуєшся до того, що я піду? Потрібно вже звикати бути самій. Я ж йду».

Я відповіла: “А як готуватися? Ігристе купити?” Це я так пожартувала з нього і далі дивлюся фільм.

Він одразу ж повернувся у жорстку тактику, серед ночі взяв з шафи постіль, демонстративно пішов спати до іншої кімнати. Їжу мою їсти відмовляється, купує собі хот-доги.

Постійно висловлює мені, що я у всьому винна, не дала йому реалізуватися, забираю його енергію, потенціал, тому в нього немає роботи, і не продається машина, щоб йому були гроші з’їхати.

Вимагає, щоб я сиділа в спальні і не заходила в його кімнату. А його кімната зараз – це спільна вітальня, поєднана з кухнею, і мені необхідно там бувати, готувати їсти хоча б.

Я не розумію, чому він так поводиться. Дні тягнуться наче гума, я дуже втомилася. Я вже й сама мрію, щоби він з’їхав. А поки не з’їхав, щоб відстав від мене, поводився адекватно.

Я вичавлена ​​як лимон. До мене у нього теж нічого не було. Все, що він заробляв, він витрачав. Зі мною у нього з’явилася гарна квартира, машина, речі, відпочинок, бо я всього цього хотіла, і він підтримував, що треба жити в комфорті.

Але за комфорт потрібно платити.

І тепер він звинувачує мене, що мої бажання прирекли його на фінансове дно, що він багато грошей викинув на квартиру, могли б жити і в гіршому житлі, економити, я винна, що в нього немає грошей, я завжди хотіла кафе, кіно, поїздку.

То хіба це не нормально? Хіба не повинні люди жити в насолоду, а не вічно економити кожну копійку? Тим більше, ми молоді, без дітей, зрозуміло, що хочеться погуляти, десь поїхати.

І я давала на це гроші теж, ніколи не вимагала, щоби він за усе платив сам. А тепер я винна, що він так і не навчився заробляти і нічого не зміг відкласти, і він мене за збирається кидати.

Але ще місяць тому робив зі мною спільні світлини та казав, що любить. А потім різко ось так. Опустила руки, не тримаю його, просто хочу, щоб поводився адекватно і пішов, як планує.

А він піти спокійно не збирається, чіпляє мене, виводить на емоції, ображає, звинувачує. Що з ним не так? Чи зі мною?

Написала оце все сюди, просто вилити душу. Я втомилася неймовірно, живу понад місяць у такому стані. Весь час копаюсь у голові, що ж йому треба?

Мама, яка живе в іншій країні, дуже за мене переймається. Запропонувала викупити в нього частку машини, щоб у нього з’явилися гроші. А я не вважаю, що це правильно.

Я нічого не зробила йому поганого, і ще йому платитиму, щоб він пішов! Тим більше, мені теж дуже потрібні гроші, я сама не потягну оплату квартири, їжі та всіх потреб, це просто не реально.

Виштовхати його за двері не можу, квартиру за договором орендовано на двох, йти йому нікуди. Обіцяє, що піде за 10 днів. Я тримаюсь із останніх сил.

Джерело