Через рік після весілля у нас із дружиною народилася дочка, і нашій радості не було межі навіть перед обличчям несхвалення її батьків. Моя дружина повністю прийняла материнство, перейшовши на віддалену роботу, щоб гармонійно поєднувати сімейне та професійне життя.

Така схема дозволяла гнучко підходити до догляду за дітьми та виконання домашніх обов’язків, а також виявилася фінансово вигідною, оскільки мій дохід забезпечував нас доти, доки кар’єра моєї дружини не розцвіла.

Однак наше щастя було затьмарене постійною критикою з боку моєї тещі, особливо щодо ваги моєї дружини після вагітності, яка натякала, що це може відштовхнути мене від неї – звинувачення, яке ми обидва вважали абсурдним та образливим.

Незважаючи на це, ми продовжували йти своїм шляхом, вважаючи, що добробут нашої сім’ї важливіший за непрохані думки.

Рішення віддати нашу дочку в дитячий садок у три роки зустріло запеклий опір тещі, яка побоювалася хвороби та фінансових витрат.

Вона навіть запропонувала взяти на себе турботу про нашу дочку, щоб не віддавати її до дитячого садка, але ми рішуче відмовилися від цієї пропозиції.

Ми вірили у важливість соціальної взаємодії для розвитку нашої доньки, і ця позиція підкріплювалася тим, що їй подобалося у дитячому садку, а художні сувеніри, які вона приносила додому, фарбували наше життя новими яскравими фарбами.

Наша прихильність до сімейних рішень, особливо щодо виховання дочки та кар’єрного зростання моєї дружини, підкреслювала нашу єдність і стійкість до зовнішнього тиску, підтверджуючи нашу віру в те, що ми зробили вибір на користь щастя та розвитку нашої дочки.

Однак залишається питання: як людина може бути настільки токсичною до своїх рідних? Це взагалі нормально?

КІНЕЦЬ.