Учора ввечері я сиділа вдома і слухала, як дрібний дощ монотонно бив по підвіконню. Погода була просто жахлива — сіра, холодна, і зовсім не хотілося виходити на вулицю. Максим чергував на роботі, його вдома не було, і я залишилася сама.

Телефон задзвонив, і я побачила, що це свекруха.

— Іро, привіт, — пролунав з іншого боку голос моєї свекрухи Галини Богданівни. — Я тут пиріг спекла. Хочу вам з Максимом передати.

— Ой, тітко Галино, дякую, але ж не треба так турбуватися, — відповіла я.

— Ну що ти! Це не турбота, це ж сім’я. І ще котлети залишилися, якщо хочеш. Я можу тобі їх також передати, — сказала вона.

Я розгублено мовчала. Відмовляти було якось незручно, тим більше, що Максим любить всі мамині страви. Але йти під дощем і забирати пиріг точно не входило в мої плани.

— Не варто вам так себе навантажувати, — спробувала я м’яко відмовитися. — Погода ж така.

— Нічого страшного, — перебила вона. — Я візьму маршрутку і почекаю тебе на зупинці біля магазину.

Я зітхнула, розуміючи, що сперечатися марно, і погодилася. Ми домовилися, що вона приїде на зупинку біля “АТБ”, а я зустріну її там.

Через пів години я вирушила на зупинку. Під дощем, із парасолькою, яка тільки заважала через сильний вітер. Коли я прийшла, свекрухи там не було. Я постояла кілька хвилин і вирішила їй подзвонити.

— Іро, я вже тут. Де ти? — пролунало в слухавці.

— Біля “АТБ”. Ви мене бачите?

— Біля якого “АТБ”? Я стою біля ринку, як ми і домовлялися, — сказала вона, трохи роздратовано.

Мені похолоділо. Я переплутала зупинку. Ми з нею неправильно зрозуміли одна одну, і тепер їй довелося пішки йти аж три квартали, причому під цим жахливим дощем.

— Ой, я, мабуть, щось наплутала, — промовила я винувато. — Але вже біжу до вас.

— Не треба, — відрізала вона. — Я сама прийду.

Я спробувала наполягти, але вона вже поклала слухавку.

Через пів години свекруха, втомлена і злегка мокра, таки дійшла до тієї зупинки, де стояла я. Вона передала мені пакет з пирогом і контейнер із котлетами, коротко сказавши:

— Ось, тримайте.

— Дякую вам, — відповіла я. — Ви мене вибачте, я справді переплутала.

— Все гаразд, — сказала вона, але в голосі читалося роздратування.

Ми швидко попрощалися, і вона пішла назад на маршрутку. Я стояла на зупинці, почуваючись винною.

Сьогодні я весь ранок думала, чи варто зателефонувати свекрусі й вибачитися ще раз. З одного боку, я вже попросила пробачення. З іншого — її довелося зайвий раз мокнути й ходити пішки через мою неуважність.

Максим повернувся з нічної зміни, і я одразу спитала:

— Максе, ти не думаєш, що я маю знову зателефонувати твоїй мамі й вибачитися?

— Вона сильно образилася? — спитав він, відкриваючи холодильник.

— Не знаю. Сказала, що все гаразд, але я чула по голосу, що була зла.

Максим дістав бутерброд і знизав плечима.

— Ну, якщо так переживаєш, подзвони. Але не думаю, що вона чекає дзвінка. Мама іноді любить перебільшувати.

Я знову залишилася сам на сам із цією ситуацією. Дзвонити чи ні? Якщо подзвоню, можливо, це буде зайвим. А якщо ні — чи не буде це виглядати не ввічливо?

Джерело