Ми з чоловіком планували другу вагітність, і були дуже щасливі, коли побачили заповітні смужки на тесті. Вагітність начебто добре протікала, ніяких ускладнень не було, але на третьому триместрі став мучити токсикоз, що дуже насторожило мене. Чоловік почав мене заспокоювати, кажучи, що нічого поганого і страшного в цьому немає, і що, якщо я так переживаю, то ми можемо поїхати до лікаря.

Я одяглася, поїхали до мого лікаря, той обстежив мене, сказав, що немає приводів для занепокоєння, і я звикла себе накручувати. Якщо чесно,

я заспокоїлася після слова лікаря, поїхали додому, і через кілька тижнів я повернулася в пологовий будинок, щоб вже народжувати сина. Пологи пройшли важко, тому мене вирішили залишити в лікарні на тиждень; чоловік сказав, що це потрібно для нашої ж безпеки і здоров’я.

Я подумала, що буде нудно, але добре, що, коли я увійшла в палату, то побачила іншу дівчину, яка теж недавно народила. Так як я журналіст, то люблю розповідати історії, задавати питання, але потім я стала помічати, що їй неприємно говорити про своє життя. Після всієї розмови, вона сказала тільки,

що помилилася в житті, і я не стала більше нічого питати, думаючи: захоче — сама розповість. На наступний день, коли я прийшла з процедури, то побачила, що Ірини немає; вона і ввечері не прийшла, і на наступний день. Я запитала у лікарів, у медсестер, де моя знайома по палаті, на що мені постійно говорили, що нема чого мені це знати, це не моя справа, і вона сама просила нікому нічого не розповідати.

Мені стало цікаво, чому всі тримають в секреті, і вирішила провести власне розслідування. І так як я журналіст, то стала згадувати всю нашу розмову і записувати її. Сподіваюся, що докопаюся до істини і зрозумію, що все це значило.

КІНЕЦЬ.