Через хвилювання після скорочення я загримів у стаціонар. Дружина миттю примчала, але замість того, щоб хвилюватись за мій стан, вона думала, як ми тепер житимемо.

“Ти тут не дармуй, а в інтернеті шукай роботу”. Сама ж Ірина працювати і не думала. А коли я влаштувався охоронцем в супермаркеті, вона переїхала від мене до дочки. Чоловік з такою зарплатнею їй не підходив. Та я не здався!

До шістдесяти років я робив для дружини все, що від мене залежало, але я й уявити не міг, що отримаю ось таку віддачу на схилі літ.

В найважчий момент вона мене покинула. Наша квартира пустує, оскільки я переїхав в село до стареньких батьків, а Ірина до старшої дочки. Я не потрібен їй без гідної зарплатні.

З Іриною в нас все було гарно і романтично. Спершу вона працювала нянечкою в садочку, але після першого декрету особливо йти кудись не спішила.

В нас з Іриною три доньки.

Я старався забезпечити їм гідне життя.

Ірина хотіла каблучку, я подарував, новий посуд – та прошу дуже, сковорідку – будь ласка.

Багато років я працював на одному місці. Я був керівником одного відділу, яким керував мій друг. Ми гарно ладнали, я гідно виконував свою роботу, тому й зарплату мав хорошу.

Ірина час від часу кудись влаштовувалась, але не на довго.

Життя рухалося вперед, роки минали, діти підростали.

Одна за одною наші доньки повискакували заміж.

Ми зробили їм гідне весілля. Навіть розміняли свою простору трикімнатну квартиру на однокімнатну, щоб хоч трішки допомогти кожній з житлом.

На даний час в дівчат все добре. Всі мають свій дах над головою. Наймолодша дочка живе в іншій області, а ось старші дві неподалік нас з Іриною.

Я приносив в дім гроші, тому ми сміло їздили кожного року на відпочинок і не в Україні, а і за кордон.

Ми не були багачі, але “фінансова подушка” в мене завжди була.

І ось після шістдесяти вона таки пригодилася.

Одного дня в нас змінилося начальство. Мій друг з дружиною переїхав жити до Канади, а його син взявся керувати фірмою батька. І перше, що він зробив, це взяв на моє місце молодого хлопчину.

Так, я потрапив під скорочення, так би мовити.

Я не міг в це повірити, але прийшлось змиритися.

Я і сам розумів, що молодь зараз не така, як ми. Розум вже не той, що казати, хоча я до останнього гідно виконував свою роботу.

Того дня я ледь доїхав додому. Мені було не добре, а закінчилося все тим, що я загримів в клініку.

Дружина прибігла відразу. Ірина хвилювалася, але не за мій стан, а як ми тепер будемо жити?

– Ти часу не гай, а через інтернет шукай роботу.

– Іринко, в нас є накопичення, тому, не хвилюйся.

Та накопичення швидко почали закінчуватися. Ірина про роботу і не думала, бо не звикла. А я, на диво, нічого гідного для себе підшукати не міг.

– Як ми будемо жити?, – хвилювалася Ірина.

Після трьох місяців безрезультатних пошуків, я влаштувався в охорону в супермаркеті, діватись було нікуди. Але така професія і зарплатня не влаштувал.

Вона злилася, казала, що я ні на що не здатен, що не таку старість зі мною уявляла. Але сама міняти нічого не хотіла.

Закінчилось все тим, що Ірина покинула нашу квартиру і перебралася жити до старшої дочки, в неї свій будинок за містом. А я закрив квартиру на ключ і поїхав до своїх батьків в село.

Ось так я залишився один. Не потрібен я нікому без хороших грошей. Ні, діти телефонують, приїжджають, провідують, а ось дружина про мене забула, хоча ми досі в офіційному шлюбі.

Чому все так сталося? Хто винен в цій ситуації? Чи потрібно мені просити пробачення в дружини і повертатися до неї?

Джерело