Через фінансові питання ми були змушені з Максимом перебратися жити до його матері. “Ну хіба ж не чудесно? Ми живемо на халяву, а ті гроші, які б мали “дяді” віддати, відкладаємо на своє житло”.

Все б було чудово, і я б навіть закривала очі на вибрики свекрухи, але річ в тім, що вже минуло стільки часу, а Максим мало того, що і гривні не відклав на квартиру, він навіть роботу змінювати не хоче. Жити під боком матері йому просто вигідно.

На початку відносин з Максимом ми жили на орендованій квартирі, але грошей постійно не хватало. Через це ми не могли багато чого собі дозволити, бо завжди був вибір, або квартира з нормальними умовами, або все інше.

Останньою краплею стало коли через якісь незначні промахи, Максиму забрали премію і можливість на довгоочікуване підвищення.

Тоді ми остаточно зрозуміли, що треба міняти місце проживання. Подивившись на дешеві варіанти квартир, прийшли до висновку, що це нам не підходить.

На щастя, Надія Василівна люб’язно запросила нас до себе. Чоловік обіцяв, що це не на довго і скоро він знайде кращу роботу, тож ми зібрали речі і з’їхали.

Коли я вперше переїхала до будинку своєї свекрухи, вона виглядала так мило і ласкаво. Запрошення жити разом з ними виглядало, як найкраща можливість: допомагати їй, зближуватися з родиною, і, мабуть, з часом навіть збудувати міцніші відносини.

Однак, час показав, що це запрошення було не таким безкоштовним, як здавалося спочатку.

Надія Василівна була надзвичайно турботливою: готувала смачну їжу, часто робила компліменти та дбала про моє комфортне перебування в будинку. Я відчувала себе частиною родини.

Проте з часом ситуація змінилася. Здається, тепер кожне моє рішення або дія ставали об’єктом її критики.

Спочатку це були лише зауваження, але з часом вони переросли в нав’язливу критику та керування. Свекруха хотіла, щоб було все тільки за її правилами, а будь-яка інша думка навіть не розглядалася.

Дійшло навіть до того, що усамітнитися з Максимом стало важко, бо вона думала, що я ще не надто самостійна, а тут, не дай Бог, скажу, що при надії.

Коли я спробувала висловити невдоволення щодо цієї ситуації, то нічого з цього не вийшло. Замість розуміння і підтримки я отримала лише обвинувачення.

Надія Василівна відкинула мої слова, намагаючись переконати, що вона лише турбується про моє щастя. Життя під одним дахом з нею стало неможливим, свекруха при будь-якій нагоді дорікала нам будинком і тепер вважала, що ми їй винні за це Бог знає що.

А найгірше було те, що Максим не дуже спішив щось міняти і шукати кращу роботу, йому було вигідно мати під боком маму, яка і нагодує, і прихистить.

Та все-таки нині я вирішила поговорити з чоловіком і дізнатися коли ми нарешті переїдемо від його мами хоч кудись. Максим хоч спочатку обіцяв, що це не на довго то тепер і взагалі не хоче щось міняти.

“Ой, ну подумаєш, мама тобі щось там каже, може вона допомогти хоче і навчати. Дивитися як вигідно виходить, ми замість того, щоб тратити гроші на орендоване житло, можемо наскладати на власне” – казав Максим.

Та я йому тепер не вірю, чоловіку вигідно ніби складати на щось, а насправді просто жити в матері. Тим більше поки, крім слів, він не відклав ні гроша, а змінити роботу і в думках певно не витало.

Ось що мені робити? Невже мені залишається просто змиритися зі свекрухою і робити так, як вона хоче? Як думаєте чи дійсно ми колись будемо мати своє житло, чи це лише виправдання для чоловіка?

Джерело