Дружили ми з моєю подружкою з пелюшок, все дитинство, всю школу.

Роз’їхалися університетами, періодично телефонували, спілкувалися.

Був час молодості, різні компанії, але одна про одну не забували.

Але є особливість у моєї подруги – «пропадати» у турботах, з появою в її житті чоловіка.

Минув час навчання.

Живемо в одному місті, ніколи ми не сварилися, просто життя розвело, як то кажуть.

Її з’їдало сімейне життя.

Коли не подзвониш, вона завжди готує, прибирає, стирає, до ладу ні куди не виходить.

Постійна фраза: «Оленка, я передзвоню хвилин через 10».

Дзвінок наступного дня, потім за тиждень.

Я не ображалася у принципі.

Сама так само могла замотатися в турботах, але одного разу ми перестали телефонувати. «Оленка, я передзвоню» затяглося на кілька років.

Через два роки, якось побачивши її в місті, я не витримала і зателефонувала.

За цей час у неї з’явилася донька, але все це пройшло повз мене.

Ми говорили години зо три, скільки накопичилося. Я все їй пропонувала вийти прогулятись. «От весна, скоро потеплішає, вийдемо. Мала зовсім крихітка, щоб не надуло», – відповіла подруга.

Ось минув ще рік. Мала вже бігає, а ми так і не зустрілися.

Я вже навіть не дзвоню, і вона не дзвонить.

Я вже й намагатись не буду. Прикро.

Вона для мене рідна людина, адже з пелюшок разом.

Мріяли, що дітей будемо хрестити, але вона закрилася, я не знаю, чи варто стукати.

КІНЕЦЬ.