Рубрика: Людина
Після татового несподіваного відходу ми з Богданом і сестрою Анною почали обговорювати, як розпорядитися тим, що він залишив по собі. Тато не залишив заповіту, бо завжди був переконаний, що ми самі знайдемо спільну мову і розподілимо все по-братньому. Спершу я теж так думав – адже ми виросли разом, ходили на одні й ті ж сільські дискотеки, підтримували одне одного у навчанні та роботі. Та коли дійшло до спадку, здавалося, що переді мною стоять зовсім чужі люди
– Невже ти справді збираєшся піти до нотаріуса без нас, Богдане, – запитав я, відчуваючи, як серце калатає. – Ми ж домовлялися зустрітися разом і обговорити все спокійно. Мій брат […]
Я «виплакала всі очі», моє серце розбите, немов засохла булочка і дурні голуби клювали його, завдаючи нестерпного болю. – Не може мужик просто так піти! – говорили подруги. – Значить, натворив десь! – зі знанням справи констатували їхні чоловіки. Якщо натворив, то повинна ж я хоч здогадуватися – де? Все було чудово! – Знайшов, мабуть, якусь вертихвістку, – сказала якось тітка Таня (прибиральниця в офісі), – а ти голову ламаєш. Плюнь, так, розітри. Значить, не твій мужик
Мій третій чоловік Сергій пішов від мене, нічого не пояснивши. Два попередніх зробили так само. Ось так, нічого не сказавши. Не поговоривши. Так, чорт візьми, ми ввечері займалися любов’ю і […]
Тітка Валя – Сашка мати – схопивши коровай, вийшла з дому. Коровай був на вишитому рушнику, зверху, на хлібі, як корона, височіла сільничка. Оточивши господиню хати, родичі тіснилися ближче, ну, а ми зі Свєткою з жадібністю впилися очима в наречену. Ні, брат у мене теж гарний – у чорному костюмі та білосніжній сорочці, з квіточкою на піджаку, високий, чорнявий, кароокий – уся рідня милувалася і пишалася ним. Але ось наречена – це ж для нас зі Свєткою – царівна з казки. Біла довга сукня, з-під якої визирали туфельки, струменіла по її дівочій фігурі; на акуратно покладеному світлому волоссі – весільний вінок, до якого була прикріплена ніжна, як хмара, фата
Гаряче липневе сонце пекло вже з самого ранку. Я ще раз зайшла на подвір’я, де мешкали батьки мого двоюрідного брата; від ґанку до сараю та хатинки – все було вкрите […]
Марина прийшла на роботу. Директор зібрав нараду. – Колеги, – сказав він. – Хочу подякувати людині, яка робила вкрай важливу роботу – Марині Олександрівні! Марина відчула, як червоніє. – На знак подяки компанія дарує Марині Олександрівні… – продовжив він. – Путівку на Балі! У залі запала тиша. Потім пролунали рідкісні оплески… – Дякую, – Марина встала, почуваючи себе ніяково. – Але це зайве, справді. Я просто робила свою роботу. – Не будьте скромною, – директор усміхнувся. – Ви заслужили! Нарада закінчилася, а в обід по офісу поповзли несподівані плітки про Марину… Вона відчула, як на очі підступають сльози. – Невже вони таке про мене думають?! – тільки й подумала жінка
Марина дивилася на екран монітора, де блимав курсор у порожньому пошуковому вікні. Годинник показував 19:45 – звичайні співробітники давно розійшлися по домівках, але вона засиділася, намагаючись відновити черговий втрачений під […]
– Словом, вибір за тобою, подруго. Чи ти щаслива просто тому, що живеш. Сама вершиш свій настрій. Або вибудовуєш своє життя довкола когось іншого. Плачеш, чи смієшся по команді. Обирай. – Особисто я свій вибір давно зробила, та абсолютно щаслива
У Ірини робочий день добігав кінця, як раптом її телефон завібрував, бо був на беззвучному режимі. Кинувши погляд на екран, вона побачила, що їй телефонує її найкраща подруга Алла, тож […]
— З яких це пір ти їси варення, жук? — А ти також спробуй, тату! Воно із суниці! – не міг зупинитися Степан. Бабуся одразу виставила переді мною тарілку. — Вибачте, а як вас звати? – запитав я, ніяковіючи. — Антоніна. Просто баба Тося. Ти їж, налягай, а то синок у вас спритний. — Так… дружина таке не готує відтоді, як… А ви звідки моє ім’я знаєте? Я начебто не представлявся. — Та як же? Ти мені сказав: «здрастуйте, мене Юрій звати…» — Хіба? — Точно. Старенька дивилася на мене з лукавою насмішкуватістю. Я не знав кому вірити: їй чи собі
Втомленим рухом вона зняла перуку, а я, щоб не бачити її навіть боковим зором, сильніше натиснув на газ. Зосередитися на дорозі… погляд тільки вперед… Я не міг бачити її без […]
— Я все пам’ятаю. – У темряві блиснули його очі. – Тітка Зіна каже, що ти забрала життя у батька. А я пам’ятаю, як він ображав тебе. Я тоді дуже злякався. – Вітя замовк. — Я його дуже любила. Ще зі школи. Усі дівчата за ним бігали, а він на мене поглядав. Ти на батька в тому віці дуже схожий, – тихо почала розповідати Анастасія
Мільйон разів вона мріяла, як буде ось так сидіти в плацкартному вагоні, дивитися у вікно. Хотілося скоріше побачити дітей, обійняти їх. Як вони зустрінуть її? Очікування зустрічі часто буває радіснішим […]
Валя свекрусі подякувала від душі за наданий дах над головою, син “дякую” сказав, мама не називала термінів, просто рукою махнула: “Живіть”. І перші 2 роки стосунки з Валентиною складалися добре: Юлія Юріївна запросто приходила у гості, зрозуміло зателефонувавши. Могла зайти і щось принести молодим, коли тих не було вдома: ключ від квартири в неї був, а Валя з приводу обшуку свекрухою її шаф не переймалась: жодних таємниць та скелетів у цих шафах не було, та й свекруха не була помічена в порушення особистих кордонів
— А як ще треба було з цим боротися, – обурюється Юлія Юріївна, – чекати, поки безголовість невістки позначиться на здоров’ї моєї онуки? Якщо Валя слів не розуміє, якщо синові […]
Виявилося, що свекруха розлютилася через залишену в раковині брудну сковороду, вийняла її звідти і віднесла до кімнати сина з невісткою, поставила демонстративно на підлозі. Син Ніни вбіг у кімнату, де було темно, наступив на цю злощасну сковороду і упав. — Виском на край письмового столу, – Ніна і зараз хвилюється, коли згадує, – Діма ще з роботи не повернувся, швидку викликали, поїхали. Лікар із операційної вийшов після всього і сказав, що ще трохи і все, не було б у нас сина. Тут і в мене в очах потемніло, прийшла до тями, вже в палаті
— Не вжилася з невісткою, тепер живу з чужими людьми, – горює Зоя Михайлівна. — Ти що тут сидиш, вітряно сьогодні, я ще з вікна бачила тебе, давно кукуєш одна. […]
— І хто буде за ним дивитися? Я? У мене малюк! Мати моя? А це їй треба? Федю треба годувати, між іншим. Мама нас покликала. Нас, розумієш, мене та її рідного онука! Вона не бере з нас жодної копійки, а Федю ти пропонуєш моїй мамі годувати? — Ну якісь гроші я з ним залишу, – протягнув чоловік Марини, – але що такого? Я не зрозумію? Хлопець моря ніколи не бачив. Колишня зайнята новою дитиною, їй не до нього. Він не маленька дитина, йому соплі втирати не треба. Нехай збуде тиждень чи днів десять, я знову сюди поїду і заберу його
— Я мало не впала, коли його побачила. Дивлюся, у Марини теж зніяковіло в очах, а зять йде і, ніби так і треба, говорить: “Знайомтеся, це Федір”, – розповідає Любов […]