Був пізній вечір, коли сестра Соломія зателефонувала мені. Я навіть не встиг привітатися, як вона випалила:

– Борисе, бабусі Марти більше немає з нами.

– Що? – я зупинився посеред кімнати. – Як це сталося?

– Ну, вона ж останнім часом була зовсім слабкою, ти сам знаєш. Я якраз була у неї, коли це сталося, – Соломія звучала так, ніби розповідала про звичайний день.

Я мовчав, а вона додала:

– І ще… Вона заповіла все мені.

Ці слова наче обухом вдарили по голові.

– Як це все? – перепитав я.

– Дім, земля, гроші. Все. Уявляєш? – у її голосі навіть прозвучала нотка тріумфу.

Я мовчав. Було важко переварити цю новину. Через хвилину Соломія вже почала виправдовуватися:

– Борисе, я ж за нею доглядала. Я жила її життям останні роки, поки ти собі там спокійно працював і виховував дітей. Це логічно.

– Логічно? – я вже не стримався. – Соломіє, ти ж завжди говорила, що терпіти не можеш бабусю. Що вона з тебе “усі соки витягує”. І раптом ти її опікунка?

Вона роздратовано зітхнула:

– Борисе, ти навіть не уявляєш, як це важко. Але хтось мав це зробити. Ти ж нічого не пропонував.

– Бо я не думав, що ми з тобою будемо ділити бабусю, як якийсь приз! – відповів я різкіше, ніж хотів.

Після цього розмова закінчилася. Я почувався спустошеним. Але далі було ще цікавіше.

Через тиждень ми зібралися на поминки. Мама, як завжди, намагалася тримати нейтральну позицію, але її очі видавали образу. За вечерею я не витримав і запитав Соломію:

– То що, ти тепер продаси землю?

Вона усміхнулася.

– Так, вже є покупець. Ціна хороша.

Мама тихо вставила:

– Соломіє, а ти не думала, що нам теж не завадило б щось? Мені, наприклад, після розлучення важко. Борис має іпотеку, діти…

Соломія посміхнулася, як людина, яка вже все вирішила.

– Мам, давайте будемо чесними. Бабуся зробила свій вибір. І я цього не соромлюся.

Я не стримався:

– Не соромишся? Ти ж буквально обманом завоювала її довіру. Спочатку взагалі не хотіла з нею спілкуватися, а потім раптом стала “улюбленою онукою”?

Вона скривилася:

– Борисе, заспокойся. Ти навіть не уявляєш, скільки сил я на це витратила. Це був мій час, моя енергія. Тобі що, шкода?

– Мені шкода, що ти стала такою, – сказав я вже зовсім тихо.

Мама опустила очі, а Соломія більше не відповідала.

Пройшов рік. На черговій сімейній вечері я запитав:

– Ну що, як там твій новий будинок?

Соломія радісно розповідала, як облаштувала його і навіть купила квартиру в Чернівцях.

– А ви коли приїдете до мене? – жваво запитала вона. – Там стільки місця для дітей, їм точно сподобається!

Я лише хмикнув:

– Думаю, ми якось обійдемося.

Вона насупилася:

– Борисе, що ти знову маєш на увазі?

– Просто цікаво, Соломіє, ти коли-небудь задумувалася, як бабусі було в останні роки? Чи вона дійсно думала, що ти раптом стала її найріднішою людиною?

Соломія на секунду затримала погляд на мені, потім посміхнулася:

– Борисе, життя – це гра. І я її виграла.

Я дивився на неї і думав: чи справді вона вважає це перемогою?

А як ви, читачі, вважаєте? Чи виправдана така “турбота” про родичів, якщо за нею ховається корисливий мотив? І чи варто ділити сім’ю через спадок?

Джерело