— Було б правильно, якби ви з Олею взяли оплату комуналки на себе, — усміхнулась свекруха.

Тишу невеликої, але затишної однокімнатної квартири, купленої два роки тому в іпотеку, порушив різкий стук у двері. Ольга здригнулася, відклала книгу вбік і здивовано глянула на чоловіка.

Віктор нахмурився, піднімаючись з дивану. Ще до того, як жінка встигла побачити неждану гостю, по її схлипах вона впізнала свекруху. На порозі, не соромлячись сусідів, плакала Валентина Матвіївна. Її обличчя було червоне від сліз.

— Вітя! Синочку! Я зовсім пропадаю! Скоро буде нічого їсти, — завивала вона, намагаючись проштовхнутися в квартиру, але Віктор перегородив їй шлях, спершись на косяк.

Ольга стала за чоловіком, відчуваючи, як по його спині пробігли мурашки.

— Що сталося, мамо? Коротко, — спокійним, надто стриманим голосом запитав Віктор.

Ольга знала цей тон — так він говорив, коли був на межі.

— Та що ж може бути? Комуналка! За квартиру! Ціни шалені! А пенсія — копійки! Катюші в школу треба то на одне, то на друге, гуртки… Ми з нею на макаронах сидимо! А ви тут… у своїх хоромах…

— Валентина Матвіївна скрутила руки, кинувши багатозначний погляд на їхнє скромне житло.

— Ви ж нам не допомагаєте! А тут ще й ця комуналка! Чим платити?!

Віктор повільно і довго видихнув. Така розмова вже була тиждень тому.

— Мамо, ми тобі сто разів говорили. Рішення просте, як кут будинку. Здавай ту квартиру, яка тобі від бабусі дісталася. Квартиранти сплатять і за житло, і за комуналку, та й тобі лишиться. І ви з Катею не будете на макаронах сидіти.

Валентина Матвіївна миттєво змінилася. Сльози одразу висохли, обличчя змінилося від обурення.

— Здавати?! Та ти що!? Пустити якихось чужих людей?! Вони мені всю квартиру зіпсують! А я ж її планую Каті передати! Стіни напишуть, сантехніку поламають… А хто потім ремонтуватиме?! Я що, багата, на твою думку?!

— Тоді шукай гроші на комуналку сама, — знизав плечима Віктор, голос став холоднішим. — Але пам’ятай, взимку буде ще дорожче. Опалення додадуть.

Валентина Матвіївна зробила крок уперед, її голос набув хитрих, але вимогливих ноток.

— Вікторе, ну що ти… Синочку… Звісно, я розумію, тобі теж нелегко… Але ти ж чоловік, глава родини! У нас чоловіків, крім тебе, немає! Було б правильно… по-сімейному… Якби ви з Олею взяли ці платежі на себе. Ну, допомогли мамі. Вам же простіше, у вас своя квартира вже є, а мені дві тягти…

Вона не встигла закінчити. Віктор різко випростався. В його очах, які секунду тому були втомленими, спалахнуло холодне, накопичене роками обурення.

— Правильно? По-сімейному? — голос став тихим, але таким сильним, що Валентина Матвіївна невільно відступила. — Добре, мамо. Давай поговоримо про “правильно” і “по-сімейному”. Пам’ятаєш, коли я знімав ту конуру на околиці міста, бо у твоїй двушці з проходною кімнатою мені жити було нестерпно?

Ти тоді вимагала, щоб я платив за Катині секції, купував їй одяг, робив з нею уроки, ніби я був її батьком! А де був її справжній батько? Правильно, утік, щойно дізнався, що у тебе буде дитина! І гроші з мене видирала, ніби я не син, а її батько!

Валентина Матвіївна намагалася перебити і вставити свої п’ять копійок:

— Вікторе! Як ти смієш! Я ж одна з двома…

— Мовчи! — його голос гримнув, змусивши Ольгу здригнутися.

— Я тільки починаю! Ми з Олею одружилися. Копили на цю квартиру. Роками відкладали гроші! Ти допомагала? Ні разу! Ні копійки! На новосілля прийшла тільки поїсти.

А коли батьки Олі подарували нам кухню — ти лише сказала, що не можеш допомогти. А потім на тебе впав спадок — ціла двокімнатна квартира, з ремонтом! Я запропонував здати — логічно ж? Тобі й полегшення, і дохід. А ти що? Ні! Уперлася, і все! Вона для Каті! Катя там житиме, коли в університет вступить!

А їй ще чотири роки в школі сидіти! Але на ці чотири роки у тебе грошей немає?! Тому ти знайшла вихід — прийшла до мене! Ти прийшла і сказала — ви мені не допомагаєте!

Після всіх тих років, коли я мусив тобі допомагати, хоч і ледве зводив кінці з кінцями? І це після того, як ти отримала цілу квартиру й одразу оголосила, що вона — тільки для твоєї донечки Катюші? А я для тебе хто? Банкомат, який повинен мовчки платити за квартиру для сестри?!

Від тиради сина Валентина Матвіївна поблідніла, її губи затремтіли від образи.

— Вікторе… я не це… ти не так зрозумів…

— Я все чудово зрозумів, — перебив її Віктор крижаним тоном. — Ти сама все розставила по місцях. У тебе є донька — Катя. А ще є я — джерело грошей, коли вони потрібні. Але джерело, на жаль, вичерпалось.

Віктор обережно, але твердо взяв матір під руку.

— Я більше не збираюся це терпіти. Ні твої маніпуляції, ні твій родинний рекет. Іди додому до Каті. Вирішуй свої проблеми сама. Продавай квартиру, здавай, позичай гроші — це вже не моя турбота. І більше сюди не приходь. Ніколи. Чуєш?

Він розвернув матір до дверей і буквально вивів її на сходовий майданчик. Валентина Матвіївна, приголомшена, спробувала щось вигукнути, але двері глухо зачинилися прямо перед її носом.

Віктор сперся на двері й стомлено закрив очі. У квартирі повисла тиша, яку порушувало лише його важке дихання. Ольга підійшла і мовчки обійняла його, притиснувшись щокою до спини. Він обернувся й теж обійняв її.

— Якщо раптом захочеш її впустити… чи помирити нас… не вір її сльозам, — почав Віктор, але Ольга м’яко перебила:

— Я ще при здоровому глузді, — усміхнулась вона. — Ти все зробив абсолютно правильно.

— Я… я знаю, — тихо промовив Віктор, його голос був хрипким від стримуваних емоцій. — Я знаю, що вона моя мати. Але… сил більше немає. Ні терпіти, ні щось пояснювати.

Ольга подивилась йому в очі — у них читалась суміш образи, виснаження і непохитної рішучості.

— Ти не просто вчинив правильно, Вітю. Ти поставив крапку. Крапку, яку треба було поставити вже давно. Ми стільки років тягли цей тягар. Досить, — вона лагідно провела рукою по його напруженій спині. — Наша сім’я — ось вона. Ми з тобою. І ця квартира, яку ми самі заробили. Все інше… це лише фон. Шум, який навчив нас цінувати те, що в нас є, і боронити це.

Віктор кивнув, на його обличчі з’явилося полегшення — як у людини, що нарешті скинула тягар.

— Ти маєш рацію. Завтра змінюємо номери телефонів. Мама не відстане — почне писати, дзвонити, а Катя… — чоловік тяжко зітхнув. — Катя, коли виросте, сама все зрозуміє. Якщо захоче. А поки нам треба жити своїм життям. Платити іпотеку. Будувати плани на трикімнатну квартиру.

Минуло три тижні. Весь цей час — тиша. Жодних дзвінків. Жодних повідомлень. Ні від Валентини Матвіївни, ні від Каті, адже подружжя змінило номера телефонів.

Ольга й Віктор потроху поверталися до звичного ритму. Робота, плани, виплати за квартиру. Життя стало спокійнішим, навіть повітря вдома здавалося легшим.

Але в неділю ввечері пролунав дзвінок у двері.

— Я нікого не чекаю, — сказав Віктор, підійшов до дверей і подивився у вічко. Потім зітхнув.

— Це вона.

На порозі стояла Валентина Матвіївна. У пальті, з акуратною зачіскою, не заплаканою. У руках — пакунок із пирогами та пластиковим контейнером, обгорнутим рушником.

— Не для себе прийшла. Для вас. Олю, це твої улюблені сирники. І м’ясний пиріг — Віті, з картоплею, як любить…

Віктор мовчав. Не кликав у дім. Але й не зачиняв дверей.

— Я багато думала, — заговорила вона, вже не натискаючи на емоції, — І знаєш… ти мав рацію. Не в усьому, але в головному. Я справді переклала на тебе відповідальність, яку мала нести сама. А ще звикла, що ти завжди поруч, і не помітила, як перегнула.

Ольга стояла поруч, нічого не сказала, лише дивилася. Валентина Матвіївна глянула на неї, трохи винувато.

— Я не буду більше просити. Я здала ту свою двокімнатку квартиру, яку дісталася мені у спадок. Нашла нормальних квартирантів.

Грошей тепер вистачає. Каті — на секцію, на речі. І навіть залишилося трохи. Вперше за багато років… я сама.

Віктор мовчки взяв пиріг із її рук.

— Я не знаю, Віть. Чи пробачиш. Просто… коли-небудь, може, заглянете в гості. Не як боржники. А просто як рідні. Без обов’язків.

Він подивився на неї довго. Потім тихо сказав:

— Добре, мамо. Подивимось. Час покаже.

І зачинив двері.

Минув місяць. На пошті Ольга випадково зустріла свекруху. Вона несла сумки, важкі — з продуктами. Вони перетнулися поглядом. І цього разу жінка сказала:

— Привіт, Олю. Ти гарно виглядаєш.

— І Ви також, — відповіла Ольга.

Ввечері вона розповіла про зустріч Віктору. Він мовчки вислухав, а потім тихо мовив:

— Здається, ми почали говорити однією мовою. Через роки, через сварки. Але почали.

Їхні стосунки з матір’ю не повернулися до колишньої близькості. Але й остаточного розриву не сталося. Вони стали… стримано чемними. Без маніпуляцій, без боргів, без «а було б правильно».

На день народження й на Різдво вони приходили до Валентини Матвіївни в гості. Катя підросла, стала спокійнішою, ввічливою. Вітя вже не виконував роль «запасного тата».

Просто старший брат — і цього було достатньо. А Ольга зрозуміла: деякі люди змінюються не з любові, не від доброти — а лише тоді, коли залишаються самі. І ця самотність іноді — найкращий учитель.

Джерело