Я заварювала собі каву. Вихідні дні єдиний спосіб по-людськи виспатися. Несподівано у двері подзвонили. Я нікого не чекала так рано, тому здивувалася.

Кому вдома не сидиться о восьмій ранку в неділю? За дверима виявився колишній чоловік із дитиною на руках. Візит був вкрай несподіваним.

-Що ти тут робиш, Вітю? Він ви нен опустив погляд. — Пустиш? Тримати з дитиною на порозі було незручно, тож усередину пропустила. Малій було близько чотирьох років, я одразу знайшла для неї солодощі.

-Тримай. Як тебе звати? -Ліза. Блакитні очі наївно дивилися на мене. Поки дівчинка стала оглядатись у квартирі, я вичікувально дивилася на Віктора.

Розлучилися ми п’ять років тому з його ініціативи, бо він полюбив іншу. -Катю, послухай, Єва кинула мене і Лізу три роки тому.

Я зовсім один останні три роки з дитиною, більше не можу. Лізі потрібна дбайлива мама.

Вона дуже її потребує. Я намагаюся їй приділяти максимум уваги, але це все одно не те. Я давно хотів тобі сказати, що весь цей час думав про тебе.

Не тільки через Лізу, зрозумій мене, просто я знаю, що зробив велику помилку. У нас ще є шанс? Серце ойкнуло в грудях. Дивно було не визнати для себе, що я люблю його досі. Але чи готова пробачити? Не знаю. Я взяла час подумати.

КІНЕЦЬ.