Дві літні жінки розмовляли у черзі в поліклініці. Дуже літні.

І одна іншій сказала, що дочка рідко дзвонить. Не про доньку зовсім була розмова. Це до так, до слова; хвороба така, що можна впасти вдома і все… Ось і заговорили про хворобу, хто з ким живе, чи є кому допомогти.

І повна жінка з сивим пишним волоссям сказала, що син заїжджає щовечора; недалеко мешкає. Онук заходить часто. Дзвонять, навіть набридло вже.

– Я їм сказала, щоб тільки по справі дзвонили. Переймаються вони. І невістка заїжджає також часто. Це навіть стомлює, чесно кажучи.

А худенька жінка в беретику сумно сказала, що їй дочка рідко дзвонить.

Повна дама втішно та повчально пояснила, що у дітей багато справ, багато роботи. Не треба їм набридати. Вони іноді не можуть часто дзвонити, тому що дуже зайняті.

– Ви не переживайте. Це вона зайнята по роботі.

І худенька жінка у беретику невпевнено відповіла:

– Мабуть. Але все одно чекаєш, що з днем ​​народження привітає. Оленка мене вже п’ять років не вітає, не дзвонить. Нема коли, я розумію…

І повна сива дама не змогла відповісти. Вона з делікатності голосно заговорила про вставні зуби. Так дорого зараз, тільки подумайте!

А жінка в беретику тихо та розгублено повторила:

– Із днем ​​народження ж можна привітати? Це ж нечасто. Я розумію, що зайнята. Але в день народження чекаєш, знаєте…

І повна дама щосили розповідала про зуби. Заговорювала зуби, – так раніше вгамовували біль.

А жінка в береті сумно дивилася на свій старенький телефон.

КІНЕЦЬ.