П’ятдесят банок. Так виглядав черговий “подарунок” від мами Софії.

Смішно, але ще вчора вона рахувала не зарплату, а хвилини до дедлайну на роботі.

А тепер стояла серед кухні, наповненою консервацією, і думала: може, простіше було б винайняти окремий склад для родинної “турботи”?

Софія в одній руці тримала телефон, продовжуючи зосереджено набирати текст на клавіатурі.

Монітор світився холодним світлом, відображаючи складні таблиці фінансового звіту.

Її щомісячна зарплатня, що дозволяла підтримувати комфортний рівень життя у великому місті, вимагала багато зусиль.

Саме зараз, у розпал квартальної звітності, дзвонила їй мама.

– Софійко, донечко, коли ти до мене завітаєш? У мене тут дещо для тебе є.

Софія зітхнула, відхилившись на спинку крісла.

Голос матері звучав лагідно, але Софія вже відчувала знайомий підтекст.

– Мамо, я зараз на роботі, ти ж знаєш, – відповіла вона, намагаючись зберегти спокій.

– Щось термінове у тебе?

– Та нічого особливого, сонечко, – продовжувала мама, – просто я наготувала багато консервації, думаю, тобі знадобиться. Ти ж сама живеш, нікому про тебе подбати.

Ось воно що. Софія впізнала знайому тактику.

Мама завжди вміла подати свої прохання так, ніби робила величезну послугу.

Відмовити їй було просто неможливо – одразу стаєш невдячною донькою, яка не цінує материнську працю.

– Добре. Заїду в суботу до тебе, якщо встигну.

– Тільки не забудь, люба. А то в мене льох переповнений, ніде вже ставити. Так шкода щоб не пропали такі скарби.

Софія поклала слухавку і задумливо подивилася на екран.

Знову почалося. Мама завжди готувала багато консервації, навіть тоді, коли її ніхто не просив про це.

Чому вона ніколи не телефонує своєму синові, Валентину, з такими проханнями? Він теж її дитина, живе зовсім поруч, у тому ж районі.

Але ні, Валентин якимось чином завжди залишався недосяжним для подібних доручень, спритно уникаючи незручних розмов.

Субота настала швидко, як це зазвичай буває, коли ти чогось не дуже чекаєш.

Софія їхала до матері, подумки готуючись до чергової порції “турботи”, яка незмінно супроводжувалася відчуттям провини.

Матуся зустріла її на ґанку з широкою, майже сяючою посмішкою.

– Ой, донечко, як чудово, що ти приїхала! Ходімо, покажу, що для тебе приготувала.

Вони спустилися в прохолодний льох.

Софія від подиву мало не сказала щось.

На міцних дерев’яних полицях стояли щільні ряди банок. Не десять, не двадцять. Їх було, здавалося, щонайменше п’ятдесят!

Варення, компоти, мариновані огірки, помідори, асорті, лечо, квашені капуста та навіть вже квашені яблука.

Деякі банки були великими, інші – маленькими, але всі вони свідчили про важку працю.

– Мамо, – Софія насилу вимовила, – це ж на цілий мінімаркет вистачить!

– Та що ти, доню, – обійняла її мати, – це все для тебе. Я ж знаю, як ти любиш домашнє. У магазинах зараз хімія суцільна, нічого корисного. А подивися, яка ціна! Маленька баночка домашніх огірків коштує шалені гроші, а в мене все натуральне, з власного городу! Ягоди і фрукти зі свого саду, овочі – все без хімії.

Софія стояла посеред цього “складу” і розгублено дивилася на гори банок.

В голові крутилася лише одна думка: як вона все це доправить додому? І найголовніше – навіщо їй стільки?

Вона живе сама, її доросла донька, Катерина, навчається в університеті у Львові й приїжджає вкрай рідко.

Навіть якщо Софія буде харчуватися виключно цією консервацією, її вистачить щонайменше на два роки. Це був не просто запас.

– Мамо, а чому ти не запропонувала Валентину? Він же поруч живе з тобою, у нього сім’я велика, троє дітей. Їм би це точно знадобилося.

Мама якось дивно посміхнулася, погляд її був здивований.

– А Валентин мій, він же чоловік. Йому не до таких справ. У нього робота важлива, родина, клопоти. А ти одна живеш, тобі простіше.

“Простіше”, – подумала Софія.

Їй простіше, бо вона одна? Чи тому, що вона не вміє сказати “ні”? Вона завжди була “зручною” дитиною, тією, яка не відмовить і завжди погодиться з мамою.

– Мамо, чесно кажучи, мені стільки не потрібно. Я ж стільки не з’їм. Може, частину залишимо тут? Ти ж могла б щось продати або роздати сусідам.

Мама театрально притиснула руку до серця.

– Ах, Софійко, я ж для тебе так старалася! Цілими ночами не спала, все консервувала, кожну баночку з любов’ю підписувала. Думала, донечка зрадіє, а ти не хочеш брати. Невже тобі не потрібна моя праця?

І ось воно.

Знайоме відчуття провини заполонило Софію.

Мама дійсно старалася і вона це добре знала.

Хоч ніхто її про це не просив, але вона старалася. І тепер Софія повинна бути вдячною. Беззастережно.

Вони почали носити банки до машини. Багажник був наповнений вщент.

Довелося частину ставити на заднє сидіння, обережно обкладаючи подушками, щоб не побилися банки під час поїздки.

Софія уявила, як вона розвантажуватиме все це вдома. Підйом на п’ятий поверх без ліфта. Справжня радість.

– Дякую, мамочко, – промовила Софія, ледь стримуючи втому. – Буде дуже смачно.

– Та що ти, донечко. Це ж мій святий обов’язок – про тебе дбати. Ось побачиш, взимку як знадобиться.

Дорогою додому Софія розмірковувала над тим, що тільки що відбулося.

Мама справді турбується чи просто вирішує свої проблеми? Погріб переповнений – потрібно звільнити місце. Кому віддати? Звісно, доньці. Вона ж не відмовиться.

А що було б, якби вона відмовилася? Софія спробувала уявити цю сцену.

Мама одразу б почала говорити про невдячність, про те, що інші діти мріють про таку турботу.

Про те, що їй вже небагато залишилося, а донька не цінує її останніх зусиль. Вона відчувала, що цей сценарій розігрувався б з майстерністю досвідченої актриси.

Вдома Софія витратила майже дві години на розвантаження банок і складанням їх.

Кухня перетворилася на склад. Вона відкрила холодильник – там стояли ще три банки минулорічного варення від матері. Їх навіть не відкривав ніхто.

Цьогорічні, здавалося, скоро витіснятимуть її з власної кухні.

Телефон знову задзвонив. Мама.

– Софійко, я тут Марії Петрівні розповіла, яка в мене турботлива донечка. Вона просить передати їй баночку огірочків. Ти ж не проти?

Софія мовчала. У голові проносилися думки. Значить, мама вже всім розповіла, що донька забрала консервацію.

Тепер вона повинна їх роздавати маминим знайомим. Безкоштовно, звісно.

І Софія знову стає “кур’єром” материнських дарунків. Але ж шкода праці її, бо вона знає, як мама важко працює, а тепер ще й чужим людям дає.

– Мамо, а чому ти сама не віддаси? У тебе ж ще залишилися банки.

– Та що ти, донечко. Я ж тобі все віддала. А Марія Петрівна така чудова жінка, допомагає мені іноді. Ти ж не відмовиш їй?

– Добре, мамо. Передам.

– Голос Софії звучав втомлено.

Після розмови з мамою Софія сіла на кухні серед банок і спробувала розібратися у своїх почуттях.

Злість, провина, втома – все перемішалося в один великий клубок.

Вона любить маму, щиро любить, але ця любов чомусь завжди перетворюється на нескінченні обов’язки.

Вона пригадала, як минулого року мама попросила допомогти з ремонтом.

Софія витратила три вихідних дні, пофарбувала паркан, поклеїла шпалери у кімнаті.

А через місяць з’ясувалося, що Валентин, її рідний брат, добре знав про ремонт в мами, але сказав, що “дуже зайнятий”. І мама жодного разу не наполягала, не докоряла йому.

Або історія з документами. Мама сама не могла розібратися з оформленням якихось пільг.

Софія взяла вихідний за свій рахунок на роботі, відстояла величезну чергу, все оформила, домовилася.

А Валентин у цей час був на дачі з родиною, смажив шашлики. І ніхто його не турбував.

Чому так виходить? Чому вона завжди має бути задіяна для вирішення маминих проблем, а брат спокійно живе своїм життям, без цього постійного тягаря обов’язків?

Софія набрала номер Ольги, дружини Валентина.

Вони рідко спілкувалися, але зараз Софії хотілося поговорити з кимось, хто розуміє ситуацію, хто, можливо, знає якийсь “секрет”.

– Олю, привіт. Скажи, мама Валентину пропонувала забирати консервацію?

Ольга засміялася. Сміх був щирим і трохи здивованим.

– Софіє, ти що, серйозно? Свекруха ж чудово знає, що я не буду тягнути до себе додому гори консервації. У нас своїх справ вистачає, і ми самі робимо те, що нам потрібно. Вона навіть не питає, бо знає відповідь.

– А як ти це робиш? Як кажеш “ні”? – голос Софії звучав майже благально.

– Дуже просто, – відповіла Ольга.

– Я кажу: “Дякую за пропозицію, але нам не потрібно”. І все. Жодних пояснень, жодних виправдань. Якщо вона ображається, це її справа. Я не несу відповідальності за її почуття, якщо я дію чесно і ввічливо.

– А вона не ображається на вас, адже ніколи мені на вас не скаржилася, якщо чесно? – знову запитала Софія.

– Ображається. Але це її проблеми, не мої. Софіє, ти ж розумієш, що вона хоче, щоб все було як вона скаже?

Після розмови з Ольгою Софія довго сиділа на кухні, дивлячись на ряди банок. Ольга мала рацію.

Мама просто звикла, що донька завжди допоможе і завжди зробить так, як сказала вона, бо відмовляти не хоче, шкодує її.

А донька звикла допомагати, бо інакше відчуває себе “поганою” або “невдячною”. Це замкнене коло, з якого потрібно було вийти.

Але де та межа, коли турбота перетворюється на щось не дуже добре. Коли любов стає обов’язком, а ти – просто інструментом для вирішення чужих забаганок.

Софія подивилася на банки.

П’ятдесят штук.

Якщо рахувати за магазинними цінами, це сума велика. Непоганий подарунок. Але чому мама хоче, щоб вона робила лише за її проханням все, а на думку доньки не звертає увагу зовсім.

Телефон знову задзвонив. Мама.

– Софійко, я тут ще подумала. У мене в сараї яблука лежать. Може, заїдеш завтра, забереш? А то пропадуть, шкода.

Софія відчула, як починає обурюватися. Яблука. Після п’ятдесяти банок консервації.

Завтра неділя, єдиний день, коли вона може відпочити, нарешті прочитати ту книгу, яку давно відкладала, або просто провести час на самоті.

– Мамо, а скільки там яблук? – запитала Софія, намагаючись зберегти рівний голос.

– Та небагато, ящика три. Хороші, ті червоні, твої улюблені. Ти ж їх завжди так хвалила.

Три ящики яблук. Це ще кілограмів тридцять-сорок.

Софія уявила, як вона буде тягнути їх сходами. Потім думати, куди подіти. Роздавати сусідам, колегам.

Знову бути “хорошою” та “вдячною” за те, що не просила.

– Мамо, а чому б тобі не запропонувати Валентину? У нього машина більша, йому простіше, та й сім’я велика, є кому їсти.

– Та що ти, доню. Валентин дуже зайнятий, у нього діти, робота, постійні роз’їзди. А ти сама, тобі що важко заїхати.

Ось вона, неприкрита правда. Софія одна, отже, у неї немає своїх справ. Немає права на відпочинок, на особистий час.

Вона повинна бути доступна для вирішення маминих прохань, у будь-який час, за будь-яких обставин.

– Мамо, знаєш що, – Софія зібрала всю свою рішучість. – Я не зможу завтра приїхати. У мене є свої плани.

Мовчання. Потім незадоволення одне.

– Які ж у тебе справи, Софійко? Ти ж сама вдома сидиш, хіба тобі шкода для матері час витратити? Невже ти вже зовсім мене не любиш? Я ж для тебе стараюся лише.

І ось воно. Відчуття провини схилилося на Софію всією своєю вагою.

Вона дійсно буде вдома. Буде читати книгу, дивитися серіал, просто відпочивати. Але хіба це не “справи”? Хіба у неї немає права на відпочинок?

– Мамо, я втомилася. Весь тиждень працювала, вчора твої банки тягала, потім розвантажувала. Хочу побути вдома, просто відпочити. Це теж важливо.

– Ах, втомилася, – голос матері став набагато холоднішим. – А я у твоєму віці з ранку до ночі працювала, дім сама утримувала, дітей ростила. І ніколи не скаржилася. І на маму час завжди знаходила.

Софія заплющила очі. Почалося. Порівняння, докори, прохання про жалість. Мама увімкнула всі свої інструменти.

– Мамо, я розумію, що ти багато працювала. Але зараз інший час, інші умови життя. І я теж маю право втомлюватися. У мене теж робота важко, хоча не фізично, але тобі то не зрозуміти.

– Звісно, маєш, – продовжила мати, вже майже схлипуючи. – Тільки не забувай, що я твоя мати. І мені вже майже сімдесят років. Скільки мені ще залишилося, одному Богові відомо. Може, це останнє літо, коли я можу тобі щось дати.

Софія відчула, як сльози підступають до очей.

Мама намагалася зробити так, щоб донька шкодувала її.

Але що, якщо вона справді втомилася? Що, якщо у неї є право сказати “ні”? Навіть мамі. Навіть улюбленій мамі.

– Мамо, я тебе дуже люблю, – голос Софії став сумнішим. – Але я не можу кожні вихідні вирішувати всі твої питання. У мене теж є своє життя, свої справи, свої бажання. Я маю право на свій час.

– Які справи? Ти ж сама.

– Мамо, те, що я сама, не означає, що у мене немає справ! Ти на мене звалила п’ятдесят банок консервації, а у мене іпотека, щомісячна оплата комунальних послуг, інші фінансові зобов’язання. У мене є обов’язки, плани, мрії, а не тільки місце для твоїх заготовок. Я ж не просто “донька-помічниця”.

– Ну звісно, – голос матері пролунав образливо, – робота у тебе важливіша за матір.

Софія зрозуміла, що мама не хоче її чути. Або не може.

Для неї донька – це ресурс для вирішення проблем, зручний інструмент, який завжди під рукою. І будь-які спроби доньки відстояти свої інтереси сприймаються як зрада, як відмова від любові.

– Мамо, я приїду завтра. Але візьму тільки те, що мені дійсно потрібно і що я зможу використати. Один ящик яблук, і все. І ми поговоримо спокійно.

Мовчання на іншому кінці. Софія чекала.

– А решту що, викидати? – нарешті пролунав тихий, ображений голос.

– Ні, мамо. Решту ти можеш віддати сусідам, які тобі допомагають, або продати і мати копійку для себе на хліб. Або Валентину запропонувати. Або продати на ринку, якщо шкода.

– Валентину? Та він же не приїде, у нього Оля сувора, не дозволяє зайвого в дім тягати, – сказала спокійніше мама.

Ось воно. Ольга не дозволяє, а Софія дозволяє. Тому всі проблеми вирішуються за рахунок Софії.

– Мамо, а може, варто менше консервувати? Стільки, скільки сама з’їсти зможеш? Чи стільки, скільки тобі і Валентину потрібно.

– Та що ти говориш, донечко! Урожай же пропаде, якщо не переробити. Гріх викидати такі скарби, якщо природа дає.

Софія зрозуміла, що мама не зміниться ніколи. Вона буде робити заготовки, бо шкода викидати.

Буде дзвонити доньці, бо донька не відмовить.

Буде розповідати всім, яка у неї турботлива донька, бо це піднімає її статус і створює імідж “ідеальної матері”.

А донька буде тягати банки, роздавати їх знайомим, почуватися винною за кожне “ні”. Бо так простіше. Бо так звично. Але чи це правильно? Чи справедливо?

Але що, якщо спробувати по-іншому?

– Мамо, я приїду завтра. Але я заберу тільки один ящик яблук. І ми спокійно поговоримо про те, як ми можемо розподілити відповідальність.

– Добре, донечко. Приїжджай.

Софія поклала слухавку і подивилася на банки.

Завтра вона поїде до матері. Але не для того, щоб вирішувати її проблеми. А для того, щоб пояснити, що у доньки теж є право на власне життя, на свій час, на свої межі. Що вона не буде брати ту консервацію лише тому, що любить маму і не хоче відмовляти їй.

Софія завжди казала мамі, що вона не з’їсть стільки консервації, адже зараз овочі і фрукти зимою не дифіцит, вона непогано заробляє і може собі свіженьке купити. Вона одна, їй багато не потрібно. Але мама не хоче слухати її, вона своє лише говорить і все.

Софія взяла одну банку варення і відкрила.

Вишневе. Дійсно смачне, як завжди. Мама вміє готувати.

Але це не означає, що донька повинна бути вдячною за те, що не просила, і приймати безмежні обов’язки.

Вона з’їла ложку варення і подумала про те, що завтра буде складна розмова. Але необхідна. Бо справжня любов не повинна перетворюватися на обтяжливий обов’язок.

А турбота не повинна ставати якимось для когось тягарем. Їй потрібна була свобода, а не обов’язок від материнської “турботи”.

У неділю Софія взяла лише один ящик яблук. Мама образилася, говорила мало і все про невдячну доньку.

Софія додому повернулася з яблуками десь під вечір, навіть не встигла відпочити, а завтра знову на роботу.

Вона пообіцяла собі, що більше у мами консервацію брати не буде, навіть, якщо та образиться на неї. Так не має бути, так не правильно.

А ви як вважаєте, чи вірно мама робить, коли доньці хоче допомогти? Чи допомога має бути чимось корисним та приємним, а не тягарем, на який ти погоджуєшся, бо не можеш сказати “ні”, навіть коли воно тобі не потрібно?

Хто тут правий: донька, яка не хоче брати мамину консервацію, чи мама, яка намагається зробити так, як хоче лише вона?

Джерело