Ніколи б не стала писати, але просто висловитись нікому (може легше стане). Моя мама розпочала свої переїзди з міста до міста кілька років тому.

У 2017 році мені виповнилося 16 років, і я залишилася в місті одна, бо не могла з нею поїхати, бо вчилася, довелося йти на роботу, щоб оплачувати орендовану квартиру. З того часу я звикла жити самостійно, коли навчання закінчилося, я продовжувала працювати.

Через кілька років я скучила за сім’єю і переїхала до мами, влаштувалася на нову роботу, але через рік моя мама вирішила знову переїхати. Мені тоді було 26 років, я залишилася сама в Одесі, але мене все влаштовувало, я вже не мала у мене робота.

Буквально відразу я познайомилася з чоловіком, він був старший на 15 років. Через рік ми почали жити разом, і тут почалося — він піднімав на мене руки, постійно ображав, замість доброго ранку я слухала образи.

Я пішла, але через кілька днів зрозуміла, що чекаю дитину, він не хотів дітей, але я все одно вирішила залишити дитину, тому що це моя перша дитина. Начебто все налагодилася, він пообіцяв змінитись, бо він ще й випивав. Він закодувався, та й мама знову повернулася до Одеси.

Але тут мамі було важко, тому я намагалася допомагати мамі з малими, я навпіл з нею оплачувала її квартиру, а жила тим часом з майбутнім батьком моєї дитини. Оскільки він працювати теж не хотів, то там теж доводилося повністю утримувати сім’ю та ще й поступово готуватися до появи малюка.

Він не купував нічого, все, починаючи від соски закінчуючи ліжечком, купила я, а він навіть дивитися на це відмовлявся. І ось зараз у мене вже 34 тижні, з сьогодні я в декреті, і оскільки у мене була чорна зарплата, декретні будуть копійки.

Мама через тиждень знову їде, а мій чоловік хоч уже не п’є, але все одно продовжує ображати, плачу щоночі. А тепер, як я залишилася без роботи, щодня чую, що місця для нас з майбутньою дитиною мало в його квартирі, і що він не потягне дитину.

Не знаю, як бути та що мені робити. Зовсім нема з ким порадитись.

КІНЕЦЬ.