– Будуть наші діти добре жити, бо ми купили машину, від вас квартира, ніхто нікому не буде казати, що бідний родич

Майно, яке я купила для доньки, я записала на себе. Тут, на чужині, дуже багато історій, коли матері все віддають дітям, дарують коштовні подарунки, як ото квартира чи машина, а потім залишаються ні з чим і вже в віці за сімдесят приїздять сюди аби заробити на свій куточок. Таких історій чимало.
Коли я вперше приїхала в Італію, то саме з такою жінкою ділила кімнату, це була дуже добра пані, ми відзначали її сімдесятиріччя на чужині і бачили б ви її.
– Бажаю собі всього найкращого, – казала вона тост, – Щоб мені бог дав здоров’я заробити на свій куточок, щоб мої рідні були живі і здорові. Більше мені й не треба.
Так каже Мати, яка до останку віддає всю себе.
Але ця історія дала мені привід задуматися. Я в той період не думала довго бути тут, думала, що зароблю доньці на навчання і далі буду спокійно жити в нашій панельній квартирі.
Чоловік пішов до іншої, ми за ці п’ятнадцять років дуже віддалилися, я не маю на нього ока, хай живе, як хоче.
– Як ти можеш так спокійно реагувати, – дивуються всі.
Якщо не вкладати в шлюб багато, то й не шкодуєш за тим, хіба ні? Я з самого початку розуміла, що ми не підходимо один одному, але вже чекала дитину. Жили та й жили, аби доньку на ноги поставити, але кожен сам за себе.
Настя хотіла поступати на медичне і мені прямим текстом сказали, що це буде дуже дорого коштувати.
– Їдьте, пані, в Італію, раз хочете бачити доньку в білому халаті.
І я поїхала.
Заробила на навчання, але ж бачу, що можу і на більше. Вирішила не розганятися і взяла дольову участь та потихеньку виплачувала квартиру.
Поки донька закінчила навчання, то вже й будинок був зведений і ремонт в квартирі зроблений.
– Мамо, я буду жити в новій квартирі.
– Добре, доню, – погодилася я.
Вже думала їхати додому, як вона каже:
– Мамо, я заміж виходжу.
Ще привід залишитися, бо ж весілля треба таке справити, про яке дитина мріяла. Залишилася я ще на пів року, приїхала чи не одразу на весілля, донька була дуже гарна, закохана і я побажала аби так було й надалі.
Після весілля вже я сиджу вдома, там поправини, там зустріч зі свекрами. І ті кажуть:
– Будуть наші діти добре жити, бо ми купили машину, від вас квартира, ніхто нікому не буде казати, що бідний родич.
– Так, – кажу я, – ви маєте рацію.
– Це дошлюбне майно і ділитися не буде, – й далі за своє свекри.
– Ну, знаєте, я з вашим сином не женилася аби з ним щось ділити.
– Ви що маєте на увазі?, – питають вони.
– Квартира на мені, а не на доньці.
– Ааа, – якось вони то все так сказали, що я не зрозуміла до чого це все.
Але не довго довелося гадати, прибігає донька, вся в сльозах.
– Мамо, Віктор каже, що в тещиній квартирі жити не хоче.
– Що?, – я навіть не зрозуміла, до чого це все.
– Він каже, що це не по-чоловічому жити в квартирі тещі.
– То хай на свою заробить.
– Він каже, що його машина рівноцінна квартирі, він свою частку вклав, а моєї нема.
– Доню, що за дурниці?
– Мамо, для нього це принципово, перепиши на мене квартиру. Подаруй чи як.
Я хотіла їй сказати, що подарувати коштує купу грошей, але вирішила по-іншому вчинити:
– Подарую, але збір з тебе.
Як донька дізналася скільки треба заплатити, то трохи стихла, але потім мені сказала, що тріщина в їхніх стосунках пішла від того моменту.
П’ять років я мала спокій в хаті, працювала і жила в своє задоволення. Той вечір був звичайний, я не чекала нікого, тому зять і донька мене дуже здивували таким візитом.
– Мамо, ми прийшли просити допомоги, – почала вона.
– Ви знайшли гроші на дарування?
– Ні, мамо, у нас не все гаразд, ми на межі розлучення і думаємо про дитину.
– То чудово, я рада за вас.
– Мамо, не все так просто. Процедура дуже дорога.
– Вікторе, ти не можеш заробити на процедуру?
– Я можу, але не буду. Це Настя хоче врятувати шлюб, а мені все одно.
– То й на дитину буде все одно?
– Може, й не буде.
– Чудовий у вас підхід, – зітхнула я, – Що потрібно від мене.
– Мамо, тобі там заробити на неї раз плюнути. А ми тут будемо ще п’ять років складати і за цей час всяке може бути. Допоможи мені.
– Доню, не варто клеїти те, що й так вже купи не тримається.
– Мамо, я тебе прошу.
Я не хотіла їхати, але донька вже так просила, казала, що буде безмежно щаслива, коли у неї буде повна сім’я.
– То візьміть дитинку.
– Ні, ми хочемо свою.
Прийшлося мені в п’ятдесят років їхати знову на чужину. Зароблені кошти відправляла доньці, вона казала, що кілька спроб були невдалі, тому потрібно ще і ще.
Далі було треба на підтримку, далі на пологи.
Я так розчулилася з фото онучки, що купила і колиску, і коляску, і оплатила хрестини.
Всі були щасливі, можна було ставити крапку в цій епопеї, якби через три роки донька знову не стояла у мене на порозі, але вже з Оксанкою.
– Мамо, Віктор мене кинув остаточно і я теж не залишуся в боргу. Мені треба негайно знайти собі чоловіка, а як я це зроблю, коли у мене дитина? Нехай вона побуде у тебе якийсь час, а потім я її заберу.
– Доню, чи я тебе не попереджала?
– Мамо, я будую своє життя, як вмію. Ти мені тут не порадник, я не хочу бути самотньою, як ти.
Я хотіла їй сказати, що жінка з дитиною не може бути самотня, її думки завжди зайняті, як і вчинки.
Я виховую онучку сама. В Насті, як не один кавалер, то інший, то вона поїхала за кордон, то у неї плани. Приходить не часто, донька до неї тягнеться, а вона все скаржиться, як їй не пощастило, бо у всіх є чоловіки, а у неї нема.
І в цей момент навколо неї бігає її донечка.
– Якби ти тоді не затялася з квартирою, то все було б добре.
– Як скажеш, – я не хочу сперечатися.
Я не знаю чи вже й права щодо власності. Може, якби все віддала, то Оксанка мала б тата і маму? Як ви гадаєте?