Я сиділа на ґанку будинку свого сина, дивлячись на великий і яскравий квітник.

Ті квіти, які я завжди любила, тепер здавалися чужими. Я відчувала себе чужою у свого рідного сина. Відчувалася якась втома, і я не знала, що робити.

Справа в тому, що моє життя, здавалося, розвалилося, як картковий будинок.

Ми з чоловіком, моїм Василем, прожили разом майже п’ятдесят років.

Ми разом будували дім, виростили двох дітей, дочекалися онуків.

Я думала, що наша старість буде тихою і спокійною, як у тих історіях, що розповідають у кіно, де ми будемо разом насолоджуватися природою, подорожувати, їздити в гості до дітей.

Але моє життя склалося не так, як я завжди мріяла.

Василь завжди був людиною зі складним характером. Він був мовчазним, суворим, часто невдоволеним. Але я завжди мовчала йому, навіть коли постійно чула лише докори на свою адресу.

Я думала, що це характер, що так і має бути. Я думала, що це моя доля.

Але з роками його характер став ще гіршим. Він став дратівливим, прискіпливим, вічно не задоволеним.

Одного разу, коли я попросила його допомогти мені з городом, він сказав.

— Ти що, сама не можеш? — незадоволено говорив він. — Я тобі що, робітник безкоштовний?!

Я мовчала. Я не могла знайти слів.

Мені було неприємно. Мені було образливо.

— Я ж тебе прошу, Василю, допомогти, — сказала я. — Я вже не можу сама все робити, здоров’я вже не те.

— Не вигадуй! — відрізав він. — Ти просто лінива. Ти ніколи не хотіла працювати!

Мені сумно стало. Я заплакала. Мені було прикро від того, що чоловік, якому я віддала найкращі роки свого життя, тепер так ставиться до мене мене.

Я не могла більше так. Мені було важко жити з такою людиною поряд і я думаю, що багато людей зрозуміє мене.

Я не могла спати. Я вирішила, що маю щось зробити. Я вирішила, що поїду до сина.

Мій син, Андрій, жив у місті, мав свою сім’ю, своїх дітей.

Я думала, що він мене зрозуміє, що він мені допоможе.

Я приїхала до нього без попередження. Я зайшла в дім, і він здивовано подивився на мене.

— Мамо, що сталося? — запитав він. — Чому ти тут без попередження?

— Синочку, — сказала я, і сльози потекли по моїх щоках. — Я не можу більше. Я не можу жити з твоїм батьком.

— Що він знову зробив? — запитав він.

— Він постійно незадоволений, характер геть його недобрим став. Мені складно вже жити з ним стало.

Андрій мовчав. Його дружина, Вікторія, вийшла на кухню, і він подивився на неї, шукаючи підтримки.

— Мамо, — сказав він, — ти ж стільки років з ним жила. Чому ти зараз вирішила піти?

— Бо я не можу більше. Я не можу мовчати. Ми як чужі люди живемо, але я ще маю постійні докори слухати на свою адресу щодня.

— Мамо, — він зітхнув, — ми розуміємо, що тобі важко. Але ж ти не можеш просто взяти і переїхати до нас. У нас маленький дім, двоє дітей.

Я відчула, як камінь стає ще важчий на душі. Син не хоче, щоб я жила з ним.

— Я можу допомагати вам, — сказала я. — Я можу доглядати за дітьми. Я можу прибирати.

— Мамо, — сказала Віта, — не вигадуйте. У нас все гаразд. У нас все за планом. Ви якось з ним жили, то й зараз живіть. Не робіть нікому проблем.

— Яка ж це проблема, Віто? — запитала я. — Я ж ваша мати. Я ж ваша сім’я.

— Мамо, — сказав Андрій, — ти ж знаєш, що ми тебе любимо. Але ми не можемо. Ми не можемо взяти на себе таку відповідальність. Ти ж розумієш?

Я все розуміла. Я розуміла, що вони мене не хочуть.

Я розуміла, що вони не хочуть брати на себе відповідальність. Я розуміла, що я стала для них проблемою.

— Мамо, — сказала Віта, — ти ж знаєш, що ми тобі допомагаємо. Ми надсилаємо тобі гроші, ми приїжджаємо до вас. Що ще тобі потрібно?

— Мені потрібне тепло, — сказала я, рідні люди поряд. — Мені потрібна любов рідних мені людей.

— Мамо, — відрізав Андрій, — не драматизуй. Повертайся до батька. Він не такий вже поганий. Бувають й гірші.

Я мовчала. Я не могла знайти слів. Мені було важко. Мені було образливо.

Я повернулася до кімнати, яку мені виділили пожити на деякий час, і зачинилася там.

Очі мої були вологими від того, що мої діти, яким я віддала своє життя, тепер відмовляються від мене.

Донька моя зараз за кордоном живе і допомогти мені нічим не може, їй і самій зараз важко там, ледь на життя грошей вистачає, ситуація у неї там дуже складна.

Я зателефонувала до Василя. Я думала, що він мене зрозуміє, що він мене підтримає.

— Василю, — сказала я, — я у сина. Я хочу розлучитися, мені важко вже з тобою.

— Я знаю, — відповів він. — Я знав, що ти так зробиш.

— Я не хочу повертатися.

— Ну і добре, — відповів він. — Мені вже байдуже. Це мій дім, і я тут доживатиму старість. А тобі, якщо не подобається, то йди. Я тебе не тримаю.

Я не могла повірити своїм вухам. Він сказав, що йому байдуже.

Йому байдуже, що я поїхала. Йому байдуже, що так склалося наше життя.

Я поклала телефон, важко було розуміти, що я стала непотрібною своїм найріднішим людям.

Таке враження, що я залишилася зовсім сама.

Я сиділа на ґанку будинку свого сина, дивлячись на квітник, і відчувала себе чужою.

Я не можу повернутися до чоловіка, бо не хочу.

Я не можу залишитися у сина, бо він не хоче, щоб я з ними жила.

Я не знаю, що робити мені тепер.

Син каже, що я перебільшую і сама шукаю проблеми для всіх, мовляв, я не одна і зараз багато так сімей живе, але не розлучаються, бо життя й так непросте. Але я так не хочу.

Та зараз так багато думок, що я боюся помилитися.

Чи правильно я вчинила, що покинула чоловіка?

Чи правильно вчинили мій син і невістка, що не хочуть мене прийняти?

Чи я дійсно винна у своїх проблемах, як вони кажуть?

Що краще зробити в моїй ситуації?