– Будинок мій, ви тут живете на пташиних правах, – заявив зять. – І у своєму будинку я робитиму те, що вважаю за потрібне.

– А ви, – він подивився на батьків дружини, – якщо обурюватиметеся, миттю опинитеся за ґанком із валізами!

…Євген із Вірою одружилися п’ять років тому. Весілля не влаштовували, родичів на святкування не кликали.

Жили вони в іншому місті, окремо від усіх. Обидва працювали, винаймали квартиру, та планували оформити іпотеку, доки Євгена не розрахували з роботи.

– Іди до начальства, пояснюй, що не твоя це провина, – наполягала Віра. – Вони не мають права так звільняти тебе.

– Ти хочеш, щоб у мене у трудовій ще й звільнення за статтею з’явилося? Так хоч би за власним бажанням.

– Вони не мають права! Ми в суд підемо.

– Ага, – посміхнувся Женя. – На які “мані” підемо? Накопичене витрачати не дам.

– Тоді роботу шукай іншу, – наполягала Віра. – Не можемо ж ми жити на одну мою зарплату.

– А я відпочити хочу, п’ять років орю як кінь, а тут така можливість.

Віра тільки невдоволено стискала губи. Не подобалося їй, що чоловік надумав відпочивати, коли треба працювати вдвічі більше.

Подзвонила мама Віри, та покликала в гості.

– Приїжджай тільки одна, мені треба серйозно поговорити з тобою.

Віра відразу зібралася і поїхала, залишивши чоловіка одного відпочивати від роботи.

Як виявилося, її батько потрапив в лікарню, а мати не стала повідомляти Вірі цю новину телефоном.

– Кредит ми брали на велику суму, – розповідала мати біля лікарняної палати. – Оформляли на мене, але платили із зарплати тата.

– А тут таке сталося… Яка тепер йому робота? Навіть не знаю, як жити далі. А ще борг…

– Кредит платити не зможемо, виженуть нас із дому, я ж його, як заставу залишала.

– Багато треба?

– Пристойна сума накапала. Я подумала, може, ти чим допоможеш? Все-таки у місті великому живеш.

– Може, юрист якийсь знайомий у тебе є?

– Батькові зараз нервувати не можна, я йому навіть говорити нічого не буду.

Віра дізналася суму, і їй спала на думку одна ідея.

– Я закрию твій кредит, мамо, – сказала вона. – Я маю всю суму. Але натомість хочу, щоб будинок переоформили на мене.

Мама спочатку замовкла. Як переоформити?

– А подумати мені даси час? – розгубилася вона.

– Мамо, що думати? Ти мені не довіряєш чи що?

– Будинок переоформиш, ми до вас переїдемо. Будемо вам із татом допомагати, чим зможемо. Євген все одно сидить без роботи.

– Добре, дочко.

Документи переоформили на Віру, і вона повернулася до чоловіка.

– Женя, а я маю для тебе гарну новину, – говорила жінка. – Ми переїжджаємо.

– І куди? – Чоловік був не дуже задоволений. Він так і не зміг знайти роботу, лише час марно витрачав і сили. – Думаєш, наш переїзд щось змінить?

– Невдовзі доведеться залазити у відкладені гроші, і тоді взагалі прощай наша мрія.

– Навпаки, твоя мрія вже здійснилася. У нас є будинок, і ми переїжджаємо.

Євген підняв очі на дружину.

– Ти серйозно? Куди?

– Хату мама на мене переписала. Тільки я їй усі накопичені гроші віддала. І житимемо ми з моїми батьками.

Чоловікові така ідея не дуже сподобалася. Але гроші назад було не повернути, до того ж роботи немає, довелося погоджуватися на переїзд.

Будинок виявився просторим. Два поверхи, шість кімнат, вистачило на всіх. Євген та Віра зайняли другий поверх, а батьки дружини – одну кімнату на першому.

Спочатку жили нормально. Віра та Євген шукали роботу, будинком займалася теща, тесть відновлювався після лікарні, тому від нього великої допомоги не було.

– Я вже всі організації у вашій глушині обійшов, – кричав Женя за вечерею. – Ніде не потрібні працівники. Ніде!

– Не можу ж я піти різноробом? В мене вища освіта! Я не для цього навчався.

– Треба зачекати, – заспокоювала дружина. – Може, підвернеться якийсь варіант, головне – продовжувати шукати. Просто треба почекати й все налагодиться.

Чоловік Віри так і не працевлаштувався, але раптом йому спала на думку ідея, що дружина повинна переписати на нього будинок.

– Віра, якось не справедливо виходить, – почав він рано-вранці, коли Віра збиралася на роботу. – Гроші ми разом збирали.

– У чому несправедливість? Не розумію, – усміхалась дружина. Вона була щаслива, що повернулася до рідного міста і нарешті має власне житло.

– У тому, що будинок оформлений лише на тебе.

– Я тут як гість, виходить. Поки я вільний, міг би в домі щось зробити, впорядкував би ґанок.

– А я як зберуся по господарству щось зробити, твій батько так на мене дивиться, що мені ніяково стає.

– І що ти хочеш?

– Щоб ти переоформила будинок на мене. Я господар, я чоловік.

Віра кивнула і пішла. Наступного ж дня Женя змусив її взяти відгул і вони переоформили документи.

– Тобі так стало легше? – Сміялася жінка.

Вона вірила чоловікові. За п’ять років спільного життя він жодного разу не дав приводу засумніватися.

Євген усміхнувся. Щойно чоловік отримав на руки документи, він увійшов до хати господарем.

Подивився на будинок іншими очима і почав командувати.

– Костянтин Павлович, – зять подався до батька дружини. – Як ваше самопочуття?

– Дякую, Женю, вже краще.

– От і добре. Якщо краще, то я вам виділив іншу кімнату. Цю переробимо під оранжерею. Ваша кімната дальня, біля входу.

– Мені й тут подобається, тобі треба – ти й переїжджай у ту кімнату, – огризнувся тесть.

– У моїй хаті хамити не треба! – Підвищив голос Женя.

– У якій твоїй хаті? Я цей будинок власними руками будував, кожну цеглинку складав самостійно!

– А я, вважайте, заплатив вам за вашу роботу.

Костянтин Павлович нічого не знав. Йому не можна було хвилюватися, тож дружина та дочка нічого не розповіли.

Дружина тоді обмежилася простим поясненням:

– Будинок великий, дочка допомагатиме.

А тепер все вставало на свої місця.

– Світлано, – Костянтин буквально вискочив із кімнати в пошуках дружини. – Світлано! Що ти наробила?

– Костю, що сталося? Ти чого кричиш? – теща вибігла назустріч чоловікові, побачила за ним задоволеного зятя і все зрозуміла. – Тобі все розповіли… Так треба було… Кредит величезний…

– Кредит..! Треба було трохи почекати, зі мною порадитися! Ти що наробила? Ти йому наш будинок віддала?

– Про що радитись? Тобі переживати не можна було, я сама розв’язувала проблему.

– Ти сама її створила, він відібрав у нас все. Ще трохи й вижене надвір, – Кості стало погано, він спиною впав на стіну, повільно опустився на підлогу і притих.

Швидка їхала дуже довго… Не встигли.

Віра та Світлана проплакали весь вечір та всю ніч. А наступного ранку теща заявила:

– Це твій чоловік у всьому винен. Я його бачити у своїй хаті не хочу! Нехай збирає речі та їде.

Віра винувато опустила опухлі очі.

– Мамо, тут така справа…

– Це мій дім, – спокійно, наче нічого й не сталося, – сказав він. – І якщо я вам так не догодив, то ви можете їхати, я не проти.

– Як? Ти на нього переписала? – Голос матері став тихим. – Ти йому все віддала?

– Мамо, гроші були спільними, і будинок теж. Він не виганяє тебе, це від розпачу, ніч погано спав.

Але Євген був не згоден із дружиною.

– Я чудово спав, виспався вперше за всі дні. Все-таки у власному будинку спиться легше, ніж у чужому. І чому ми раніше будинок не купили? Навіщо стільки чекали?

– Цей будинок коштує набагато більше, заплатила за нього Віра.

– Але ж ви погодилися, мамо. Можна я вас так називатиму? Ви погодилися та підписали всі документи. До мене якісь претензії?

Віра схопилася за голову. Такого Женю вона бачила вперше.

– І я тут подумав, ви платитимете мені за оренду кімнати. Дві тисячі на місяць.

– Ти чуєш себе? – Закричала Віра. – Це ж моя мати, це її будинок. На нас вона його переписала через труднощі.

– І через гроші, – не вгавав чоловік.

– Не думала, що ти такий… – пробурмотіла вона і повела маму з кухні.

Кілька днів минули у тиші. Віра із мамою жили на першому поверсі, Євген на другому. Вони мало зустрічалися.

Чоловік сподівався, що дружина приповзе до нього перепрошувати, адже дім його. А Віра все чекала, що Євген схаменеться і стане колишнім.

Випадкова зустріч на кухні розставила все на свої місця.

– Ти перепрошувати не збираєшся? – голос Віри тремтів. – Через тебе не стало мого батька. Через тебе мама на межі, їй жити нема де. Де хоч крапля каяття?

– Що? – на губах у чоловіка була нахабна усмішка. – Каяття? Це мій дім, що хочу, те й роблю.

Віра зібрала свої речі, допомогла зібрати речі мами, і вони поїхали на орендовану квартиру. Жінка подала на розлучення, та поділ майна.

Отримала половину будинку у власність та виставила на продаж.

І тільки тоді Євген прийшов до неї.

– Віро, ну ти чого? Придумала теж, розлучення, повертайся, житимемо, як раніше.

Вона навіть не дивилася на нього.

– Віро, ну ти що? Я ж пожартував.

– Ага, твій жарт довів до цвинтаря мого батька. Людей псують гроші, а тебе зіпсував будинок, на який ти навіть сам не зміг заробити.

– Я зробила страшну помилку, коли запропонувала мамі переписати будинок на мене.

Віра пішла, будинок продали частинами. Євген повернувся у велике місто у пошуках свого щастя, а Віра залишилася з мамою.

Наступного разу вона вийде заміж лише за шлюбним договором.

А, як на мене, там не тільки шлюбний договір потрібен, а і тямущий психіатр, щоб мізки полікували. А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.