Будь ласка, покличте Соню. На одну хвилинку, — звернулася Віта до вчительки і зачинила двері класу. У шкільному коридорі було тихо і порожньо, а перед очима у неї одна за одною виникали картинки з минулого…

В один день її щасливе очікування материнства обернулося величезним горем. Ненароджена донечка так і не побачила білого світу і своїх батьків. А лікарі винесли жінці страшний вирок — вона більше ніколи не зможе завагітніти. На тендітну Віту було тяжко дивитися. Пригноблена бідою, вона кілька місяців плакала і уникала людей.

Лише після того, як чоловік зі сльозами на очах попросив її взяти в себе в руки і жити далі заради нього, Віта почала потроху виходити із депресії.Невдовзі на неї чекало ще одне нелегке випробування — вагітність сестри. Люба довго боялася повідомити їй цю вістку, аби не ятрити рану.

Віта ж тихенько плакала тільки ночами, а на людях старалася посміхатися, підвозила сестру до лікаря, допомагала робити ремонт у дитячій. Вона справді раділа за Любу, хоч водночас серце краялося через своє горе.

Народилася Сонька і у Віти в душі вкотре все перевернулося: дівчинка була її точною копією. Таку саму зовнішність могла мати і її донечка!

— Підеш за хрещену? — обережно запитала у неї Люба, споглядаючи, як сестра трепетно сповиває немовля.Спочатку Віта хотіла відмовитися, але ці сині оченята…

— Піду.Соньці виповнювалося вісім років. Вони ходили по магазинах і вибирали подарунок на день народження. Віті часом здається, що вони — рідні мама з донькою. Відколи Люба розлучилася з чоловіком та вийшла з декретної відпустки на роботу, вона стала для малої чи не найближчою людиною.

Домашні завдання, хвороби, батьківські збори — все на Віті.

— Тобі так личить ця сукенка, дівчинко. Ще трохи — і виростеш, будеш красива, як мама. Правда? — примовив до них продавець.

Поки мала примірювала інше плаття, Віта не стримала сліз. Це ж треба, здається, рана давно загоїлося, а часом як нахлине. Це ж би і її донька бігала тут із Сонькою…

— Хрещена, чому ти плачеш? Щось сталося? Тобі боляче? — перелякана дівчинка дивилася на неї своїми синющими очима і сипала запитаннями.— Все добре Соню, — намагалася щось пояснити дитині.

— Просто подумалося, як би було добре, коли б у мене росла така гарна донечка, як ти.

— То народи собі маленьку дівчинку.

— Я би дуже хотіла, але не можу. І лікарі не можуть мене вилікувати, — погладила племінницю по голівці.

Кілька хвилин дівча напружено думало, а тоді раптом просяяло, як нова копійка.

— Я знаю хто тобі допоможе. Святий Миколай. Скоро він виконуватиме усі побажання.

— Боюся, Сонько, він дослухається тільки до прохань дітей, а дорослі…

Дорослі — це зовсім інша справа.

— Тоді я йому напишу у листі, щоб подарував тобі дитинку. Маленьку кучеряву дівчинку. Обов’язково кучеряву, добре? — защебетала племінниця.

— Добре, — зітхнула Віта і взяла теплу Соньчину долоньку у свою руку.

Їй і в голову не приходило, що з нею це може трапитися. Мовчала. Навіть чоловікові не обмовилася. Всі симптоми списувала на зіпсуту їжу, перевтому, урешті-решт якусь серйозну хворобу. А що? Вона майже дев’ять років жила з думкою, що це нереально, то навіщо тішити себе ілюзіями тепер?

І так наплакалася стільки за цей час. Один Бог знає скільки… Але цей сон… Дитятко із великими очима і русявими кучерами, що тягнуло до неї ручки…

Вранці не витримала і купила тест. Навіть не один. А потім — до лікаря. І вже від нього — до школи

.— Привіт, хрещена, — ділова племінниця вийшла з класу і кинула на неї свій «фірмовий» «синій» погляд.

— У нас зараз контрольна, задачі складні. Та ти й сама знаєш як у мене з математикою. Швидше кажи чому прийшла. Щось серйозне чи так собі?

— Щось серйозне, — змовницьки посміхнулася Соньці Віта.

А вже за рік Сонька бавилась з кучерявою копією хрещеної в дворі. Дива не тільки для дітей, Віта точно це знала.