Скільки живу – переконуюся, що доля любить нам приносити різні несподіванки. Хочу розповісти про випадок, який нещодавно стався.

Моя бабця Антоніна познайомилася з нашим дідусем ще у післявоєнні роки, важкий період відбудови країни.

Вони часто за сімейним столом розповідали, як тоді покохали один одного. Дідусь та бабця тяжко працювали, будували свій дім та виховували дітей, як звичайна родина. Мені здавалося, що вони ніколи й не сварилися. Я вважала їх ідеальною парою.

Декілька років тому дідусь відійшов у вічність через недугу. Бабця Антоніна теж почала хворіти. Старість – роки брали своє. Ми часто ходили з батьками до неї, щоб навідати, приносили їй гостинці, бо вона рідко куди виходила. Однак помічали, що у бабусі холодильник порожнім не був – у ньому завжди були свіжі продукти. Мама з татом зайвих питань жінці похилого віку не ставили, ми з братом теж.

І ось два тижні тому бабця Антоніна потрапила до лікарні. У неї діагностували інфаркт. Добре, що її врятували лікарі. Але вона й досі знаходиться там.

Ми щодня навідували стареньку. Але сьогодні у лікарні стався цікавий випадок. Коли я зайшла до бабусі в палату, то побачила, як незнайомий дідусь тримає її за руку і ніжно щось розповідає. А в руках бабусі – букет ромашок, її улюблених квітів.

Спочатку я подумала, що цей чоловік – наш родич, про якого я просто не знала.

Вони не очікували, що я зайду, і спантеличено подивилися на мене.

– Бабусю, може познайомиш мене зі своїм відвідувачем? – запитала я.

– Так, це Антон. Це моє кохання…- промовила серйозно вона.

Добре, що стояло поряд порожнє ліжко, бо я аж присіла.

– Я кохаю Антоніну ще з молодості. – підтвердив незнайомець.

– Не розумію… А як же наш дідусь? – лише запитала я.

Виявилося, що життя у молодості розлучило мою бабцю з її коханим Антоном. Вони нічого один про одного не чули і не бачилися дуже багато років. Причини тому були незвичайні. Але не про це історія.

Бабуся вийшла заміж за дідуся, а Антон теж одружився з іншою жінкою. Коли майже через сорок років випадково зустрілися, то зрозуміли, що їхнє кохання не минуло. Та у бабці була своя родина, у дідуся Антона дружина померла. Обмінялися тоді лише номерами телефонів.

І ось тепер, коли залишилися самотніми, вирішили бути разом.

– Скільки того часу нам залишилося? Треба прожити його так, як не вдалося тоді! – посміхнулися вони.

Я була шокована. Думала, що такі історії про Антона і Антоніну бувають лише у книгах.    

КІНЕЦЬ.