Коли брат мого чоловіка Дмитро попросив пожити в нас місяць, я не бачила в цьому нічого поганого. Ми рідко бачилися, але він завжди здавався приємним і ввічливим, принаймні на сімейних зборах.

“Звичайно, будемо раді допомогти,” – сказала я, щиро вважаючи, що його перебування у нас стане приємним проведенням часу.

Проте вже на другий день я зрозуміла, що зробила помилку.

Дмитро почав поводитися так, ніби він – єдиний господар будинку.

Його речі валялися всюди — від зали до кухні. Увечері, повернувшись додому після роботи, я знайшла його розваленого на дивані з пультом від телевізора в руках, слухаючого музику на всю гучність.

“Дмитро, чи міг би ти трохи приглушити звук?” – Попросила я, намагаючись зберегти спокій.

“Та гаразд, розслабся! Я ж тут ненадовго,” – відповів він, не звертаючи уваги на моє прохання. Наступного дня ситуація посилилася.

Повернувшись з роботи, я виявила, що він запросив друзів, і вони влаштували галасливу вечірку. “Дмитро, це вже занадто.

Ти маєш поважати наш будинок,” – сказала я, відчуваючи, як моє терпіння лопається. “Я ж тут тимчасово. Трохи веселощів нікому не зашкодить,” – сміючись, відмахнувся він.

Після цього я зрозуміла, що треба діяти. Ми довго говорили з чоловіком про те, як краще вчинити. Зрештою, чоловік погодився поговорити з братом. “Дмитро, ти мій брат, і я тебе люблю, але ти не можеш так поводитися.

Це наш будинок, і тут є правила,” – твердо сказав він. Дмитро спочатку був незадоволений, але згодом почав дотримуватися порядку.

Залишалося всього кілька днів до його від’їзду, і я вже не могла дочекатися, коли наш будинок знову стане тихим та затишним притулком, яким він був до його приїзду.

КІНЕЦЬ.