– Олеже, ну ти скоро? – в кабінет зазирнула Ліза. – Борисе, ми з Олегом вирішили сьогодні пообідати в кафе. Ти з нами?

– Ви йдіть, я ще попрацюю, – якось сумно сказав Борис.

– Ой, ти білий якийсь. Тобі недобре? – Ліза підійшла до його столу.

– От чого ти причепилася? Йшла б… – подумав він, і мимоволі притиснув долоню до лівого боку грудей.

– Серце? У тебе піт на лобі. Борисе, може, швидку викликати? – Ліза безпорадно озирнулася на Олега.

– Не галасуй, – думав Борис сам про себе, а вголос видихнув:

– Не треба швидку. Пройде зараз.

– Агов, і справді, вигляд у тебе не дуже. Слухай, йди додому, а ми тебе прикриємо, якщо що. Сам доїдеш? Може, тебе підвезти? – запитав Олег.

– Дякую ти справжній друг, – Борис вдячно подивився на Олега, перевів погляд на засмучену Лізу. – Йдіть у кафе. Мені вже краще. Правда.

Борис зробить над собою зусилля, прибрав руку і навіть усміхнувся.

– Ну добре. А ти давай додому, – Олег узяв з шафи куртку, востаннє озирнувся на Бориса, і вони з Лізою вийшли з кабінету.

Борис витер піт із чола. Він посидів нерухомо, прислухаючись до себе. Вже легше. Борис вимкнув комп’ютер, обережно встав з-за столу, накинув куртку і вийшов з кабінету.

Серце не відпускало.

– Нічого, відлежуся, пройде… – міркував Борис, сидячи в машині дорогою додому…

…Вони разом навчалися в інституті, хоч і в різних групах, вдало втрьох влаштувалися працювати в один офіс, але в різні відділи.

Борис знав, що подобається Лізі. А Ліза подобалася Олегові. Ось такі справи. Олег не показував Лізі своєї симпатії. Як справжній друг, він до часу тримався осторонь, поступаючись правом першості більш симпатичному Борису.

Але одного разу сталося непередбачене – Борис закохався. Якось він ішов вулицею з інституту і побачив рудоволосу дівчину, яка йшла йому назустріч. Їхні погляди зустрілися, і Борис зрозумів, що не зможе жити далі, якщо зараз пройде повз. Зазвичай стриманий він підійшов до неї й познайомився.

Від кохання він забув про все на світі. У Бориса була своя квартира, чи не в одного на всьому курсі.

Вона дісталася йому від сестри матері, яка довго була слаба і її не стало.

Вона не мала ані чоловіка, ані дітей. У цій квартирі вони з Ольгою і залишалися на одинці, часто пропускаючи не лише лекції, а й заняття.

Якось Борис освідчився Ользі в коханні. З язика злетіла пропозиція прожити довге щасливе життя, народжувати дітей і піти в один день, бо без Ольги він не бачить сенсу життя. Ось так, він не встиг озирнутися, як став одруженим чоловіком.

Після весілля швидко прийшло прозріння та розчарування.

Ольга раптом стала стриманою, відмовляла в коханні, посилаючись на втому, яка швидко проходила, коли Борис дарував їй подарунки.

Спочатку обходився квітами та вечерею в кафе, потім подарунки ставали все значнішими та дорожчими. А звідки у студента останнього курсу гроші? Звісно, трохи давали батьки. Але апетити Ольги зростали, довелося Борисові знайти роботу.

Після занять він біг на роботу, повертався додому втомлений до знемоги і голодний. Прийшовши додому лягав спати. Ольга злилася. Загалом, поспішний шлюб тріщав по швах. Ольга і так готувала погано, а тут зовсім перестала. До речі, вона примудрялася навіть смажену картоплю зіпсувати.

– Ти приходиш і одразу лягаєш спати. Заради чого мені стояти біля плити? Я тебе не бачу зовсім, – надувала вона ображено губки.

– Я ж стараюся для тебе. Ти ж хотіла шубку? – виправдовувався Борис.

– Навіщо мені шуба, якщо в ній нікуди ходити? Коли ми востаннє кудись разом ходили? – заводилася Ольга.

Зрештою, Борису все це набридло. Пристрасть змінилася незадоволеністю, втомою та нерозумінням.

Він часто запитував, куди поділося кохання, як він примудрився так влипнути?

А в цей час Олег втішав Лізу, яка переживала від нерозділеного кохання…

Тому, коли прихопило серце на роботі, Борис не злякався.

Він навіть подумав, що якщо його не стане, то це б вирішило всі проблеми…

…Кабіна ліфта нарешті опустилася на перший поверх. Борис зайшов у ліфт і притулився спиною до стіни.

Двері зачинилися, кабіна поповзла вгору. Борис вийшов на шостому поверсі, відчинив двері і зайшов у квартиру.

Чіпляючи на гачок свою куртку, він раптом побачив пальто дружини, а поруч із ним… Чужу шкіряну куртку!

Борис здивувався, що Ольга не на роботі. Вранці ні про що таке вона його не попереджала, виглядала цілком здоровою…

Борис прислухався. Через зачинені двері з кімнати не долинало ані звуку.

Він постояв, тримаючись за прохолодну металеву ручку, потім різко відчинив двері і оторопів від побаченого.

На дивані було двоє… Його Ольга і якийсь чоловік…

В очах потемніло, Борис притулився плечем до одвірка…

…Темрява змінилася на світло. Борис ступив у це світло й опинився на дорозі.

Перед ним розстилалося безкрає поле пшениці, серед якої миготіли яскраво-сині волошки. Біля горизонту поле зливалося з блакитним небом без жодної хмаринки. Борис знав це поле, це місце.

Якщо подивитися ліворуч, він побачить дахи сільських будинків, де він щоліта проводив у бабусі шкільні канікули.

Борис повернув голову, але жодних будинків не побачив. Замість села вдалину тяглося все те ж саме пшеничне поле.

Він озирнувся. Все вірно, з іншого боку дороги стіною стоїть ліс. Автобус доїжджав лише до сусіднього села, бо в бабусине вела ґрунтова дорога. У дощі її розмивало, окрім трактора нею ні на чому не проїхати.

Борис глянув під ноги. Він стояв босоніж, але не відчував нерівностей і дрібних камінців. Світло було приємне, тепле, але сонця на небі не було, як і вітру. Не чути птахів, стрекотіння цикад. Повітря нерухомо застигло, від чого все виглядало намальованим, не живим.

Потім світло зникло. Коли воно з’явилося знову, Борис опинився на тому самому місці, на дорозі, перед ним виростало пшеничне поле. Він пішов уздовж нього, не стояти ж вічно на одному місці.

Попереду з’явився міст через яр. Борис його пам’ятав. На дні яру протікав дрібний струмок. Під час дощів яр наповнювався водою, і струмок перетворювався на річку, яка часто затоплювала міст. Борис не розумів, що відбувається, як він опинився тут? Запитати не було в кого.

– Далі не пройти. Я пробувала, – пролунав поряд приємний дівочий голосок.

Борис зупинився і побачив дівчину. Вона сиділа на краю моста. Волосся кольору пшениці розсипалося по плечах. Сині очі здавалися озерцями. Таких вродливих дівчат він ніколи не бачив. Навіть Ользі до неї далеко.

Борис міг присягнутися, що за секунду до цього ніякої дівчини тут не було. Звідки вона з’явилася? Він підійшов і сів поруч.

Раптом він злякався, що світло може знову згаснути, що він більше не побачить дівчину… Борис намагався зробити вдих і не міг…

– Лікарю, він прокинувся, швидше! – пролунав знайомий голос.

Борис розплющив очі й одразу прикрив їх знову від яскравого світла.

Дихати було важко. Він знову розплющив очі.

– Борисе, ти так налякав мене, – над ним схилилася Ольга.

– Що зі мною? – зробивши зусилля, спитав Борис.

– Ти не пам’ятаєш? – запитала Ольга. – Я знайшла тебе на підлозі у кімнаті, коли прийшла з роботи. Викликала швидку. Ти пролежав у забутті три дні. Я така рада, що ти повернувся.

Борис відчув, як дружина стиснула його руку.

– Все, йому потрібний відпочинок. Він ще надто слабкий, – поруч із головою Ольги виникла ще одна жіноча голова у білій шапочці. – Приходьте завтра. Не бійтеся, тепер все буде гаразд.

Ольга та лікар зникли. Борис заплющив очі, сподіваючись, що знову опиниться на мосту через яр біля пшеничного поля, поряд із блакитноокою дівчиною. Але він просто заснув без снів. А прокинувшись, почував себе набагато краще.

Ольга приходила щодня. Вона думала, що він нічого не пам’ятає. Але він пам’ятав, просто поки що не було сил обговорювати це.

Виспавшись вдень, він роздумував уночі над своїм життям. Мама мала рацію, коли казала, що Борис поспішив з одруженням. Він у лікарні, а дружина вдома одна чи з іншим, у їхньому ліжку.

Думати про це було нестерпно. Лікарка сказала, що хвилюватися йому не можна, з серцем жарти погані. І Борис починав думати, що так життя дає йому другий шанс. Потрібно все виправити й почати з чистого аркуша…

…Повернувшись із лікарні, Борис мимоволі подивився на вішалку у коридорі. Чужої шкіряної куртки на гачку не було. Але ж тоді була. Цього не забудеш.

У холодильнику стояла каструля із залишками бульйону, який Ольга приносила йому у лікарню. Йому б зараз шматочок м’ясця, чи котлету, але ні того, ні іншого у холодильнику не було. А бульйон йому ще у лікарні набрид. Він закрив холодильник і закипʼятив чайник.

Після виписки Борис ще два тижні сидів удома. Спав, гуляв. Якось уночі Ольга притулилася до нього, сказала, що скучила. Борис відповів, що лікар радив спочатку уникати будь-яких навантажень. Ольга зітхнула і відсунулася. Більше вона до нього не чіплялася. Це влаштовувало Бориса.

Вранці він сказав, що все згадав, що не зможе забути і жити з нею, як і раніше.

– Думаю, нам треба розлучитися.

Ольга намагалася виправдатися, плакала, але потім зібрала речі й пішла. Напевно, до нього…

Борис зітхнув вільніше, наче позбувся важкої ноші. Він вийшов на роботу і дізнався, що Ліза з Олегом подали заяву у ЗАГС.

– Ти вчасно видужав. Через півтора місяці у нас весілля, – поділився радістю Олег. – Готуйте з Ольгою подарунок.

Ще в лікарні лікарка пояснила Борису, що коли люди перебувають у забутті, вони ніби потрапляють в інший світ, навіть зустрічаються там із тими, хто теж у такому ж стані.

Але прокидаючись, все забувають. Ймовірність зустрітися з ними у житті дорівнює нулю. Але Борис не забув ту дівчину. Ідучи вулицею, мимоволі вдивлявся в жіночі обличчя…

…Наближалося Різдво та весілля друзів. У вихідний Борис пішов по магазинах у пошуках весільного подарунка.

Часу залишалося дедалі менше. Проходячи повз ювелірну крамницю, він піддався якомусь незрозумілому імпульсу і зайшов усередину. Повільно пройшовся повз скляні вітрини, розглядаючи блискучі на червоному оксамиті каблучки й сережки.

– Ви щось конкретне шукаєте? – запитала продавчиня.

Борис підвів на неї очі й застиг від побаченого… Це була та сама дівчина!

Волосся пшеничного кольору, блакитні очі… Це вона!

– Показати щось? Ви кому обираєте подарунок? Дружині, чи дівчині? – вона запитливо дивилася на нього, а він розгублено мовчав.

– А що б ви порадили для вродливої дівчини? – сказав, нарешті, Борис.

– Тут справа в смаку. Мені подобається ось така каблучка, – вона дістала з-під скла вітрини тонку каблучку з блакитним камінцем. – Дивіться…

Дівчина почала пояснювати, чому віддала перевагу саме цій каблучці, а Борис не зводив очей її пальців. Рожеві нігті були ідеальної форми, свої. Борис зрозумів це одразу, і це йому теж сподобалося.

– Який розмір у вашої дівчини?

– Не знаю, – хрипко сказав Борис. – Приміряйте, я подивлюся.

Дівчина наділа каблучку, відвела руку і показала Борисові.

– Чудовий подарунок. Вашій дівчині сподобається. Ще щось показати? – запитала вона.

– Ні не потрібно. Я беру цю, – поспішно відповів Борис.

Поки він сплачував покупку на касі, дівчина запакувала оксамитову коробочку з каблучкою в подарунковий пакет. Він віддав їй чек, потримав пакунок, читаючи ім’я на бейджику.

– Це вам, Юлю. Вам воно сподобалося, а дівчини в мене немає.

Юля одразу посерйознішала.

– Я не можу його взяти. Так не можна. Навколо камери…

– Я заплатив за нього. Візьміть, будь ласка, – сказав Борис і квапливо попрямував до дверей, поки Юля не отямилася.

Наступного дня він прийшов у магазин під кінець роботи. Юля показувала якійсь парі обручки. Вона одразу побачила Бориса, але продовжила займатися покупцями. До нього поспішила інша дівчина, але Борис зупинив її жестом руки.

Двадцять хвилин розтяглися для Бориса у вічність. Нарешті пара вибрала каблучки. Борис підійшов до Юлі й поклав на прилавок букет троянд.

– Дякую, звичайно, але я не розумію… – сказала Юля.

– Ви ж теж одразу впізнали мене.

– Ні. Я вас не знаю, якось не дуже впевнено сказала Юля.

– Я Борис. Я вас шукав. Випадково зайшов у магазин і одразу впізнав. Я зачекаю на вулиці.

Було холодно. Борис уже почав втрачати терпець, коли Юля вийшла з дверей ювелірного магазину.

Охоронець зачинив за нею двері, почепив табличку «Зачинено» і через скло пильно подивився на Бориса.

Той посміхнувся до охоронця.

Вони повільно йшли до будинку Юлі й розмовляли. Борис розповів їй про лікарню, про їхню зустріч на мосту…

– Коли це було? Число? – запитала схвильовано Юля і навіть зупинилася.

– Сталося все дванадцятого вересня. Лікар сказав, що я лежав три дні. Але побачив тебе не одразу, на другий чи третій день. Ти мені тоді сказала, що далі мосту не пройти, що ти пробувала. Я сів поруч із тобою. А потім ти зникла. Невже не пам’ятаєш? Як ти могла опинитися зі мною, в моєму сні?

– Тринадцятого я переходила дорогу і… Машину я не помітила… Кілька годин я була в забутті. Я нічого не пам’ятаю, але твоє обличчя справді здалося мені знайомим. Але я не можу згадати, де тебе бачила.

– Ти була колись у Дмитрівці? Де ти переходила дорогу? – намагався все з’ясувати Борис.

– Ніколи не чула такої назви… Я перебігала дорогу на розі Соборної і…

– Шевченка? Я живу там, у девʼятиповерхівці.

Юля недовірливо подивилася на Бориса.

– Ми опинилися в забутті одночасно. Думаю, причина в цьому. Мені здається, що це невипадково. Ти переходила дорогу і та машина… Я застав дружину з коханцем, у мене серце. Я навіть вдячний дружині за це. Інакше я не зустрів би тебе.

– Ти одружений? – сумним голосом запитала Юля.

– Вже ні. Два тижні тому розлучився.

…Через пів року Юля з Борисом одружилися. А ще через рік у них народилася донька Єва.

– Чому саме Єва? – запитала Юля, посміхаючись чоловікові.

– Тому що ти була єдиною жінкою там, між небом та землею. Але ти маєш ім’я. Нехай Євою буде наша дочка, на згадку про те місце, де ми зустрілися…

…А якось Борис зустрівся на вулиці з Ольгою.

– Привіт. Я знала, що рано, чи пізно ми обов’язково зустрінемося. Як ти? Сам? – запитала вона, явно зрадівши їхній зустрічі.

Борис розглядав колишню дружину і думав, де були його очі? Нічого в ній немає особливого, а волосся зовсім не руде, а фарбоване…

– Я одружився, у мене росте донька. А ти?

– А я одна, – Ольга одразу якось знітилася. – Тебе втратила, і йому виявилася непотрібною…

Вона йшла, опустивши плечі. Борису по-людськи стало її шкода, але він ні про що не шкодував.

На нього чекали Єва і Юля, в їхньому домі, у сімейному раю…

КІНЕЦЬ.