Борис сидів за ноутбуком, як раптом почув, що двері в квартиру хтось відкриває ключем.

Він подивився на годинник і зрозумів, що з роботи прийшла мама.

– Мамо! – покликав він, не відволікаючись від монітора ноутбука. – Ти купила молока?

Але Борису чомусь ніхто не відповів…

Він здивовано глянув на двері й оторопів від несподіванки.

Замість його матері з коридору в кімнату зайшов якийсь незнайомий чоловік і весело запитав:

– Тук-тук, зайти можна?

Потім, не звертаючи уваги на приголомшеного Бориса, що сидів на дивані з ноутбуком, гість став оцінювально розглядати все навкруги.

– А що? – сказав він. – Красива квартирка…

Борис не розумів, що це таке відбувається.

Нарешті, помітивши на собі здивований погляд юнака, чоловік підійшов до нього і простягнув руку.

– Привіт. Я Анатолій. Будьмо знайомі. А ти, мабуть, Борис?

– Ви як зайшли у мою квартиру? – обережно спитав хлопець, ігноруючи простягнуту руку.

– У твою? – здивувався гість. – Чи ти хотів спитати – як я зайшов у квартиру твоєї матері?

– Це й моя квартира… – обурено вигукнув Борис. – У вас що, ключі є? Хто вам їх дав?

– Іринка, хто ж іще.

– Яка Іринка?

– Ти що, не знаєш, як звуть твою маму?

– Знаю. Але вона… – Борис нічого не розумів. – А чому вона вам дала свої ключі?

– Тому що ми з нею, напевно, скоро одружимося. Вона зараз трохи затрималася в магазині, вибирає собі кофтинку. А мені сказала, щоб я йшов сюди і познайомився з тобою.

– Зачекайте! – ахнув хлопець. – Ви що таке говорите? Ви з нею… Одружитеся?

– А чого ти дивуєшся? – усміхнувся Анатолій. – Хіба ти не знаєш, що чоловік і жінка створені саме для того, щоб могли створити сім’ю? Люди жити на цьому світі самотніми не повинні. Ти колись чув про це?

– Не повинні? – запитанням на запитання відповів Борис, і по-дитячому смішно закліпав очима.

– Стривай, хлопче, тобі скільки років? – насторожився чоловік. – Мені Ірина сказала, що тобі ніби як тридцять два роки.

– Ну так…

– А чому ти поводиться так, ніби тобі шістнадцять років?

– Чому я поводжуся?

– Це я тебе питаю – чому ти поводиться так? Ти що, справді не знав, що чоловіки та жінки мають створювати сім’ю?

– Ну, знав…

– А у тебе є сім’я?

– Є.

– Та ти що? – зрадів Анатолій. – Виходить, у тебе є дружина?

– Немає в мене дружини, – похитав головою Борис.

– А хто в тебе є?

– Мама.

– Про маму я знаю. А сім’я де?

– Так моя сім’я – це і є ми з мамою.

– Що? – Анатолій знову здивовано глянув на хлопця. – Мама і дорослий син – це вже не родина. Це, любий мій, сумна історія. Ось коли твоя мати стане моєю дружиною, ось це буде сім’я.

– А я? – розгубився Борис.

– А ти, мусиш створювати свою сім’ю. Ніби ж, у тебе навіть десь і квартира є. Мені Іра розповідала. Своя. На тебе записана. Адже так?

– Ну так. Є.

– А чого ти тоді зволікаєш?

– З чим?

– Зі створенням сім’ї. Чому ти живеш із матусею? Чи у тебе якісь негаразди? Слабий може?

– Чому це? – Борис здивовано дивився на цього дивного гостя.

Анатолій, побачивши його очі, скривився.

– Мені здається, хлопче, тобі таки не тридцять два, а чотирнадцять. Або навіть десять. Ти вже, будь ласка, не ганьби свого віку.

Чоловік сів поруч із Борисом, і подивився на екран ноутбука.

– Ну, гаразд… Виходить, ти поки що неодружений. Розкажи тоді, чим ти у цьому житті у свої тридцять два роки займаєшся?

– Я?

– Так, ти.

– Я, власне, блогер.

– О, чудово! – зрадів чоловік. – І про що твій блог? Які теми в ньому?

– Ну… Як сказати… – замʼявся Борис – Я пишу про… життя.

– Про чиє життя? Про своє?

– Та ні… – ухильно відповів Борис. – Пишу взагалі про життя. Про стосунки…

– А про стосунки сина з мамою пишеш? Про те, як самотній мамі важко створити нову родину, коли на у неї ще дорослий син сидить. Як вона переживає, намагаючись натяками вмовити його знайти собі пару, щоб спокійно зітхнути й зайнятися своєю долею. Про це пишеш?

– Ні, – молодик раптом надув щоки і задивився у порожнечу.

– А ти напиши, – поплескав його по плечу чоловік. – А ще у своєму блозі поміркуй про те, у скільки років хлопець повинен відволіктися від спідниці мами, щоб самому стати чоловіком. Теж не замислювався на цю тему?

– Ні. – уже невдоволено відповів Борис.

– А даремно. Адже це теж – життя. І ще одну тему можу тобі підкинути. На її основі можна мільйон історій накатати. І ці історії люди читатимуть аж бігом. Хочеш, поділюсь?

– Хочу, звісно…

– Тоді лови ідею. Дарую. З завтрашнього дня почни писати на тему – як молодій людині жити одному без мами у своїй особистій квартирі. Уявляєш?

– Поки ні.

– От і добре, що не уявляєш. Тому коли ти завтра переїдеш від матусі Ірини на свою особисту квартиру, яка тобі дісталася від бабусі, і почнеш щодня описувати, як тобі вдається налагоджувати свій побут…

Анатолій підморгнув хлопцю.

– Ти станеш дуже популярним.

– Ви думаєте? – зацікавився раптом Борис.

– Я впевнений на всі сто відсотків. Адже кожній людині буде цікаво спостерігати за життям непристосованої до життя людини. Мені навіть самому цікаво, чи зможе прожити в цій ситуації така людина, чи ні?

– Яка така?

– Мамин синочок. Хоча, якщо подумати, ти повинен змогти. Адже кожен хлопчик з’явився на світ саме для того, щоб стати справжнім чоловіком. Розумієш? Ти ж народився хлопчиком, так? Не дівчинкою?

– Що? – не зрозумів Борис. – Ні, звичайно!

– Ну тоді все добре. Слухай, щось твоя мама десь зникла. А я ж поспішаю. Пішов Ірину проводжати, а вона раптом у магазин заскочила.

Хоча жінки – вони такими і мають бути. Це ми, чоловіки, легковажні до свого зовнішнього вигляду. А вони завжди хочуть бути гарними.

Гаразд, Борюсику, ми з тобою познайомилися, і добре. Ось тобі мамині ключі, передаси!

Анатолій дав хлопцю ключі від квартири.

– Скажи, щоб вона на мене не ображалася, що я не дочекався.

Завтра ми з нею, як завжди, побачимось. Все, бувай. І не забувай про тему, яку я тобі підкинув.

Анатолій знову поплескав хлопця по плечу, підвівся з дивана і вийшов з квартири.

Борис сидів з пів години, і весь цей час думав про себе, про маму, про колишню бабусину квартиру, яка йому дісталася у спадок…

А потім прийшла Ірина, така щаслива. Побачивши, що син один, вона відразу спохмурніла.

– А де Анатолій?

– Він пішов… – все ще ніби перебуваючи в заціпенінні, відповів Борис. – У справах… Просив не ображатися… Ви ж все одно скоро побачитеся… І навіть одружитесь…

– Він що, і це сказав тобі? – застигла мама.

– Ага…

– Ну, і як він тобі?

– Ну, як… – задумливо промовив син. – Чоловік…

Потім він узяв свій ноутбук і без зайвих слів пішов у свою кімнату.

Біля дверей застиг, обернувся знову на маму і спитав:

– Мамо, якщо я завтра переїду жити в бабусину квартиру, ти як до цього поставишся?

– А ти як думаєш? – після паузи запитала мама.

– Я думаю, ти полегшено зітхнеш.

– Ти правильно думаєш, – кивнула мама. – І правильно робиш. Через п’ятнадцять хвилин приходь на кухню, будемо вечеряти…

…Назавтра Борис дотримав своє слово – переїхав у бабусину квартиру, І після цього жодного разу про це не пошкодував…