Борис з Інною любили один одного ще зі школи, і те, що вони одружаться, було само собою зрозумілим.

Молоді люди вступили в той самий інститут, щоправда, на різні курси.

Борис з Інною миттєво стали відомі, як пара і там.

Єдиною людиною, кому це не припало до смаку, була однокурсниця Бориса, Катерина.

Катя була першою красунею в інституті. До того ж вона була дочкою багатих батьків.

Кожен другий хлопець в інституті захоплювався чарівною рудоволосою красунею з зеленувато-карими очима.

Але їй треба був Борис і все тут!

Що ж, чудовий вибір. Тільки от Борис був хлопцем із простої сім’ї. Це особливо не подобалося Каті.

-Та що він із себе показує?! – говорила вона Олені, їхній спільній подружці. – Адже ні ложки, ні тарілки, а гордості прямо нема ради!

-Так, Катю, я не зрозуміла, – засміялася Олена.

– У тебе до нього почуття, чи ти просто хочеш, щоб він бігав за тобою?

-А це мій маленький жіночий секрет, – усміхнулася перша красуня. – Ось побачиш, він буде моїм!
З нагоди початку третього курсу у гуртожитку мала бути вечірка. Катя сказала Олені:

-Ну, ось сьогодні все і вирішиться!

-Та годі, напевно він буде зі своєю Інною!

-Саме так! – підморгнула подрузі Катерина.

До Інни в той вечір почав залицятися Андрій, який був на курс старшим. Борис, як міг, культурно пояснив йому, що це його дівчина.

-Зрозумів, я зрозумів! – сказав Андрій.

Через деякий час Борис і ще кілька хлопців вийшли на балкон.

-Що ви там з Андрієм не поділили? – поцікавився Сергій.

-А чого він залицяється до моєї дівчини? – сказав Борис.

І тут, звідки не візьмись, зʼявилася Катерина.

-Так твоя Інна сама йому привід давала, причому вже давно! – раптом сказала вона. – Кокетувала з ним, поки тебе поряд не було.

-Що ти розказуєш? – скептично відповів Борис.

-Це я розказую? – засміялася Катя. – Готова посперечатися, поки ти тут стоїш, вони там вже воркочуть!

-Андрію, ну, тобі самому не набридло вже? – тим часом спокійно і цілком дружелюбно запитувала Інна в хлопця.

-Та годі тобі, чого ти, – раптом якось зніяковіло відповідав їй Андрій. – Ну, подобаєшся ти мені. Пробач!

-Вибачення приймаються, – усміхнулася Інна.

І в цей момент у кімнату зайшли хлопці з балкону.

-Ех ти! – звернувся Борис до Інни. – А я тобі так вірив! А ти тут залицяєшся до хлопів.

-Та ми ж нічого такого… – почала Інна.

Але Борис вийшов із кімнати, гучно гримнувши дверима. Інна хотіла побігти за ним, але дівчата відмовили її.

-Ти чого? – сказала Катя. – Йому треба охолонути!

…Молоді люди так і не помирилися. А через деякий час Бориса побачили з Катею. А ще через деякий час Інна зрозуміла, що вона вагітна…

-І що ти збираєшся робити? – поцікавилася її подруга Віра.

-Візьму академвідпустку і народжуватиму…

-А… Борис?

-А що – Борис? Дитина хоч і його, але він свій вибір зробив…

-Ну як ти так, Інно, – похитала головою подруга. – Та невже ти не зрозуміла, що це Катя все зробила спеціально? Він уже давно їй подобався.

Ти знаєш, що вона там співає? Мовляв, мій батько і практику тобі хорошу зробить, і влаштує на хороше місце. А між тим про тебе всяке розказує Борису. Катя, бореться за своє щастя, а ти отак…

-Ну вже ні! Просити ходити я не збираюся, – блиснула Інна очима. – Якщо ця Катя так бореться за своє щастя, то так тому й бути. А щодо Бориса, то мені така безхарактерна людина не потрібна. Нам із ним не по дорозі.

Інна взяла академічну відпустку і поїхала до рідного села. Почувши розповідь дочки, мама сказала:

-Щось тут явно не так. Явно все підлаштовано…

-Нехай так, – вперто твердила Інна. – Але якщо він повірив Каті, а не мені, то так значить любив.

-Що ж, роби, як знаєш…

Інна народила доньку і назвала її Уляною. Пізніше вона дізналася, що Борис одружився з Катею…

-Що значить – не піду на прийом?! – запитала Катя, поправляючи витончене кольє з дрібних діамантиків і рубінів.

Волосся вона пофарбувала в золотисто-каштановий колір і виглядала розкішно.

На ній була бордова шовкова сукня, що обтягувала її форми. Манто недбало лежало на спинці крісла. Вона так старанно складала вечірній образ, а він, бачте, не піде!

-Те й значить, – сказав Борис. – Впевнений, охочих супроводжувати тебе буде чимало.

-Це на що ти натякаєш? – обурено вигукнула дружина.

-А на що я натякав? – посміхнувся Борис. – Я сказав те, що хотів.

Хоча, які тут натяки? Катя спробувала підлеститися:

-Борюсику, а може, підеш? Ну, чого ж я тоді так вбралася?

-А хто просив? – запитав він. – І не називай мене Борюсик!

-Добре, як скажеш. Але на прийом ти маєш піти.

-Маю? Бо так ваша родина хоче?

-Уяви собі, так! – знову почала Катя. – Наша родина дала тобі все! Що б ти зараз робив? Сидів би зі своєю Інною?

-Знаєш що? А ну вашу родину куди подалі!

Борис, підхопив куртку і вийшов надвір. В ніч. З того часу, як вони побралися з Катею минуло три роки. І що? Нічогісінько! Зате суцільний гонор, мовляв, скільки ця сім’я для нього зробила.

Останнім часом Борис часто думав про Інну. Він чув, що у неї народилася дочка. Напевно, вийшла заміж. Що ж, нехай буде щасливою…

Борис переночував у готелі. Наступного ранку він звільнився. А через тиждень влаштувався працювати у нову фірму. А ще згодом поїхав жити в Америку, де запропонували роботу…

Інна з дочкою переїхали в місто. Вона працювала у школі, і час від часу підробляла, де доведеться. Їй хотілося, щоб Уляна мала все…

Дочка росла красунею і розумницею. Бачачи, як важко мамі, Уляна теж іноді підробляла. Мати і дочка жили душа в душу, і дорожче один одного в них не було нікого…

Уляна ніколи не запитувала у матері, хто її батько. Інна ж із самого початку вирішила так: запитає – скажу, ні – значить, ні.

Так минуло 15 років…

А потім Інна важко заслабла… І її не стало…

На поминках матері Уляна плакала і картала себе:

-Бідна матуся! Адже це вона заради мене так багато працювала…

-Не треба картати себе, – обнімаючи внучку, плакала Олена Володимирівна. – Вона ж уперта була. От і не дожила навіть до сорока…

…Борис прокинувся. Сьогодні йому снилася Інна. Вона була ще молода, а на руках була маленька дівчинка. Очі цієї дівчинки були точнісінько, як у нього. Невже? Та ні…

Але рука вже тяглася до телефону. Борис прикинув, що в рідному селі зараз близько восьмої ранку.

-Мамо, привіт. Як у вас справи? – сказав він у слухавку.

-У тебе щось сталося? – стурбовано запитала Любов Федорівна.

-З чого ти взяла? – здивувався син.

-Ну, я ж знаю, що у вас зараз ніч…

-Мамо… Може, це питання здасться тобі дивним, але у… Інни… Все гаразд?

-Ой, синку! Не знаю, як тобі і сказати…

Борис застиг.

-Нема більше Інни, – сказала Любов Федорівна і заплакала.

-А що з нею? – ахнув Борис.

-Заслабла і… Ось таке… Вона ж, бідненька і працювала у місті, у школі, і підробляла. Одна ж дівчинку виховувала…

-Як одна? А чоловік?!

-Не було в неї ніякого чоловіка… Борисе, зараз я тобі щось скажу дуже важливе… Інна має дочку – Улянку. І ти – її батько…

-Що? – Борис аж присів. – Але чому мені раніше ніхто нічого не казав?

-А хто? Інна не вважала за потрібне. Олена? То це не її таємниця. А я й сама дізналася тільки після поминок. Як цю дівчинку побачила, так одразу все зрозуміла. Адже Інна з Улянкою в місті жили, я її й бачила зовсім крихіткою, і то мигцем. Ти розкажи мені, що у вас трапилося тоді з Інною?

І Борис раптом заплакав…

Вони побалакали ще хвилин п’ять. Розпрощавшись із матір’ю, він глибоко замислився. Хоча що тут думати? Він просто повинен подбати про дочку!

Востаннє Борис був вдома сім років тому. Рідне село дуже змінилося, і це тішило.

Розцілувавши батьків, він попрямував на цвинтар.

Памʼятник Інни він знайшов легко. Та й як було не знайти, коли там стояла молода дівчина і плакала?!

-Мамусю! Як я одна тут без тебе буду? – примовляла вона.

Дівчина дбайливо поправила вінок і погладила фото матері.

Раптом хтось її гукнув:

-Уляна?

Вона обернулася. То був чоловік, схожий на іноземця.

-Ви хто? – здивовано запитала вона.

-А я, – відповів чоловік. – Твій батько.

Уляна застигла від здивування.

-Ідіть! – раптом сказала дівчина. – Де ви були 18 років?

-Дівчинко, я розумію твої почуття, але я… Дізнався про тебе буквально пару днів тому…

Уляна недовірливо подивилася на незнайомця.

-Я розумію, у це важко повірити, але давайте сядемо, – сказав він.

І вони сіли на лавку.

-Такі ось справи. Молодий був, гарячий і… Безглуздий, – сказав Борис.

-Так, виходить, бабуся Люба – моя рідна бабуся?!

Він кивнув головою…

З цвинтаря батько і дочка поверталися вже вдвох.

…Минуло пів року.

Перед від’їздом до Америки Борис і Уляна відвідали могилу Інни і поклали на неї два розкішні букети троянд. Їх проводили всім селом: бабусі, дідусі та ще дехто з односельців.

-Тату, але ми ще сюди повернемося, правда? – запитала Уляна.

-Звичайно, повернемося! Адже тут наше коріння і рідні люди! – відповів Борис.

-І пам’ять про маму, – прошепотіла дівчина.

-А ось пам’ять про маму з нами завжди і скрізь… Що їй якийсь океан?..