– Богданко, ти ж знаєш, як важливо для мене мати сина! Ти ж знаєш, в нас традиція, всі своїх синів називають Михайлами. Мій тато Михайло, мій дідусь, я Михайло Михайлович. А що тепер? Все обірветься? Бо ти втретє вирішила мені подарувати дівчинку?, – сказав мені чоловік після того, як ми дізналися стать нашої дитинки.

Я думала, що Михайло одумається, адже головне, щоб дитинка здорова була. Але ні. Я залишилася одна з трьома дітьми на руках, на яких Михайло виплачує аліменти.

В кімнаті пахло свіжозавареною кавою, але вона так і залишилася стояти на столі. Я дивилася на Михайла, який, насупившись, грався ложечкою, розмішуючи неіснуючий цукор у своїй чашці.

– Я не розумію тебе, Богданко, – його голос звучав тихо, але твердо. – Ти ж знаєш, що це було для мене важливо з самого початку. Чому ти передумала?

Я видихнула, стискаючи пальці на краях стільця.

– Михайле, я не передумала. Я просто… я більше не можу. Я думала, що любов усе витримає, але зараз здається, що це не так.

Його очі спалахнули гнівом.

– Любов? Ти думаєш, що це тільки про любов? Я хотів сина! Хотів ще з того часу, як тільки ми почали жити разом. Ти знала це! Ми ж домовлялися, що спробуємо ще раз!

Я відчувала, як у горлі наростає клубок, але відчайдушно намагалася триматися.

– У нас дві прекрасні доньки. Дві! Софійка й Марічка – це не діти? Вони не заслуговують на твою увагу тільки тому, що в них косички замість короткої стрижки? – я відчула, як голос почав тремтіти.

Він скривився.

– Ти цього не розумієш, – сказав він, відсунувши чашку.

– Я завжди хотів передати комусь своє прізвище, своє ім’я, своє все. Хіба це так важко усвідомити?

Я похитала головою.

– Михайле, ти просто хочеш когось, хто буде схожий на тебе, а не любиш нашу родину такою, якою вона є. І це лякає мене більше, ніж усе інше.

Він встав, схопив куртку і вже біля дверей кинув:

– Значить, у нас більше немає майбутнього.

Я залишилася сидіти на місці. Десь з дитячої долинув голосний сміх наших дівчаток. А всередині мене щось тріснуло.

Ми з Михайлом зустрілися п’ять років тому, і я тоді була впевнена – це він. Він був турботливим, уважним, підтримував мене у всьому. Ми довго будували наше спільне життя, відкладали гроші на квартиру, мріяли про майбутнє. А потім з’явилася Софійка – наша перша донька. Я пам’ятаю, як він був щасливий у день її народження. Але вже через пів року почав натякати, що непогано було б спробувати ще раз. “Справжня сім’я – це коли є син”, – казав він.

Я тоді не звернула уваги. Втома, безсонні ночі, турбота про маля – я була впевнена, що він просто хвилюється. Але коли народилася друга донечка, Марічка, Михайло почав віддалятися.

Він наче чекав чогось більшого. Чогось, чого я йому не могла дати.

Коли він знову заговорив про третю дитину, я вагалася. Ми вже виховували двох маленьких дівчат, а Михайло ставав усе холоднішим. Я боялася, що ще одна дитина не врятує наш шлюб, а лише більше нас віддалить. Але він наполягав.

– Останній раз, Богданко. Якщо буде син – значить, усе було недарма.

Я не хотіла народжувати дитину, яка стане якимось випробуванням для долі. Але любов до Михайла затьмарювала розум. Я погодилася.

Коли лікар під час УЗД сказав, що буде ще одна дівчинка, Михайло відразу став іншим. Холодним, відстороненим. А потім просто сказав: “Я більше не можу так”. І пішов.

Розлучення було важким, але я не стала його утримувати. Він виплачував аліменти, іноді телефонував дітям, але видно було – це не те, що він хотів. Він не міг змиритися, що так і не отримав “спадкоємця”.

Я довго мучилася питанням – що я зробила не так? Чому любов, яка здавалася такою міцною, розбилася через стать дитини? І головне – чи варто було намагатися його втримати?

А як би вчинили ви? Чи є сенс у боротьбі за стосунки, якщо вони тримаються лише на очікуваннях, які ти не можеш виправдати?

Джерело