Тьмяне світло люстри у вітальні Марини Петрівни тремтіло на кришталевих келихах. За столом, заставленим різноманітними делікатесами, зібралася родина – привід був важливим: перший день нового року.

Повітря було густим від запаху смаженого гусака та прихованого напруження. Олена сиділа поруч із чоловіком, тихо перебираючи пальцями серветку. Вона знала, що зараз станеться. Марина Петрівна, випромінюючи привітність, встала з коробкою в руках.

— Богданчику, синку мій золотий! — голос її задзвенів, як дзвіночок, але Олена чула в ньому лише фальш, знайому до болю. — Ось тобі від мами! Портмоне з натуральної шкіри!

Богдан, завжди трохи знічений материнською демонстративністю, посміхнувся:

— Дякую, мамо. Дуже круто!

Потім Марина Петрівна повернулася до своєї сестри Дарини. Посміхнувшись, вона промовила:

— Даринко, а це тобі! Шовкова хустка, побачила її й одразу згадала твої очі!

Тітка Дарина ахнула від захвату. Потім дістався подарунок зятю, навіть сусідці знизу, яка зазирнула привітати жінку. Марина Петрівна сунула їй у руки баночку дорогого варення «своєї закрутки».

Її погляд ковзнув по Олені, яка сиділа навпроти, і… пройшов повз. Ні слова, ні коробочки, ні навіть листівки. Тільки легка, ледь вловима тінь задоволення в куточках губ, коли вона знову присіла на своє місце. Олена відчула, як знайомий клубок образи та приниження підкотив до горла.

Знову. Втретє за останній рік. «Забула». Як зручно. Ніби її, дружини єдиного сина, просто не існує в цій сімейній картині світу Марини Петрівни.

Раніше Олена ковтала образу і, нервово посміхаючись, навіть шукала для себе виправдання: «Може, грошей немає?», «Може, не знає, що подарувати?». Однак подарунки сину, зятю, тітці Дарині і навіть сусідці були завжди дорогими, продуманими. Тільки для неї – вічна «забудькуватість» і мовчазне: «Ти тут чужа. Ти не заслуговуєш моєї уваги».

Дорога додому пройшла в гнітючій тиші. Богдан, нарешті, помітив насуплений погляд дружини.

— Оленко, що сталося? Гусак не вдався чи тобі не сподобалися мідії? Мені вони якось не дуже…

Олена втомлено подивилася на чоловіка і роздратовано процідила крізь зуби.

— Богдане, ти помітив, що твоя мама сьогодні, як і завжди, вручила подарунки абсолютно всім за столом?

Він насупився, ніби перебираючи в пам’яті всіх, хто був на святі.

— Ну… так, начебто… всім… крім… — його очі розширилися. — Ох. Тобі? Знову?

— Знову, — підтвердила Олена холодно. — Втретє поспіль. Це вже не забудькуватість, Богдане. Це принцип.

— Може, правда забула? — спробував він виправдати матір, але голос звучав непереконливо.

— Забула подарувати презент невістці на Новий рік? Коли всім навколо вручила? Не вірю. Це ігнор. Чистої води.

— Вибач. Я поговорю з нею. Це несправедливо, — Богдан зітхнув і погладив її руку.

— Не треба, — різко сказала Олена. — Не треба розмов. Я зрозуміла правила її гри. Тепер гратиму за ними.

Рішення дозріло миттєво, гірке й остаточне. Якщо Марина Петрівна вважала за можливе демонстративно ігнорувати її, то й вона відповість тим самим. Привід не забарився. День народження самої Марини Петрівни.

Розкішний ресторан, родичі, друзі. Олена вдягла свою найкращу сукню, посміхалася, була бездоганно ввічлива. Вона тримала в сумочці витончено запаковану коробочку – дорогий флакон парфумів, який свекруха якось собі пригледіла і який хотіла отримати.

Настав момент вручення подарунків. Богдан вручив матері величезний кошик елітного чаю та сертифікат у СПА. Тітка Дарина – плед ручної роботи. Друзі – книги, сувеніри. Марина Петрівна приймала дари з королівською милістю, сяючи. Її погляд, повний очікування, ковзнув по Олені.

Невістка зустріла цей погляд спокійно і, посміхнувшись, відвернулася до сусідки, зав’язавши жваву розмову про останню театральну прем’єру.

Минула хвилина, дві. Марина Петрівна все ще дивилася на неї з подивом. Богдан нервово закашлявся і торкнув Олену за лікоть:

— Оленко, а ти… мамі?

Олена повернулася до нього, її обличчя виражало щире, майже театральне здивування.

— А що? Хіба сьогодні щось особливе? — запитала вона голосно і нарочито невинно.

У раптовій тиші її слова прозвучали, як грюкіт дверей. Богдан остовпів. Марина Петрівна різко зблідла, її щоки залив гнівний рум’янець.

— Як… що особливе? — прошипіла вона, втрачаючи дар мови. — Сьогодні мій день народження!

— Ой, правда? — Олена приклала долоню до щоки в награному збентеженні. — Боже мій, Марино Петрівно, пробачте великодушно! Зовсім вилетіло з голови! Ну знаєте, як буває… справ багато, голова обертом.

Жінка повторила інтонацію свекрухи, ту саму, фальшиво-жалісливу.

— Напевно, у мене, як і у вас вже, вік дається взнаки, пам’ять підводить. Як шкода!

Тиша в залі стала гучною. Тітка Дарина дивилася в тарілку, родичі перешіптувалися. Марина Петрівна задихалася від люті та приниження. Її «забудькуватість» була виставлена напоказ, дзеркально відображена і кинута їй в обличчя.

Вона не знайшла, що відповісти, тільки її погляд, повний ненависті, вп’явся в Олену.

— Лено! — Богдан схопив дружину за руку вище ліктя. — Що ти робиш?!

— Те ж саме, що і твоя мама! — вирвалося у жінки, і вся її показна невинність зникла, залишилася тільки накопичена гіркота. — Тільки чесно! Без притворства!

Вона вирвала руку і, не дивлячись ні на кого, схопила сумочку й вийшла із залу. Їй не потрібні були ні десерт, ні кава, ні цей спектакль. Серце шалено заколотилося, в очах з’явилися сльози – не стільки від горя, скільки від адреналіну та звільнення. Вона зробила це. Відповіла їй тією ж монетою. Вирівняла рахунок.

Через півгодини додому повернувся чоловік.

— Ти збожеволіла?! Як ти могла?! При всіх! Це ж моя мати!

— А я – твоя дружина! — парирувала Олена, не відступаючи. — Твоя мати три роки поспіль при всіх демонстративно показувала мені, що я для неї порожнє місце! Де ти був тоді, Богдане? Де були твої обурення? Ти відмахувався:

«Вона забула», «Не надавай значення»! А тепер, коли я зіграла за її ж правилами, ти обурюєшся? Чому її «забудькуватість» – норма, а моя – катастрофа?!

— Це дрібниця! Подарунки! — закричав Богдан.

— Це не дрібниця! — голос Олени зірвався. — Це неповага, Богдане! Рік за роком! Це відчуття, що я – ніхто! Що моя присутність нічого не означає! Я втомилася бути невидимою в твоїй родині!

Він замовк, стиснувши кулаки. Гнів у його очах почав повільно змінюватися на розгубленість і усвідомлення.

— Так… так що ж тепер? — глухо запитав Богдан. — Ворожнеча? До переможного?

Олена втомлено опустилася на диван. Ейфорія минула, залишивши порожнечу і гіркоту.

— Я не знаю, Богдане. Я не хочу бути ворогом твоїй матері, але я більше і не можу мовчати. Гра в одні ворота закінчена. Або твоя мати навчиться бачити мене, або… — вона не договорила.

— Або що? — тихо запитав він.

— Або наші стосунки з нею зведуться до холодного нейтралітету. Без подарунків. Без фальшивих посмішок. Без ігор. Тільки мінімум ввічливості. І тобі доведеться обирати – бігати між двох вогнів або визнати, що твоя дружина має право на повагу…

Вона дістала із сумочки ту саму коробочку з парфумами і поставила її на журнальний столик.

— Я втомилася, Богдане. Втомилася від її ігор і від того, що ти їх не помічав. Тепер правила змінилися. Обирай.

Богдан мовчки подивився на коробочку, потім – на дружину. У його очах вирувала буря – любов, злість, провина, розгубленість. Він підійшов, взяв коробочку в руки і покрутив.

— Парфуми, які вона хотіла? — запитав хрипко чоловік.

— Вона їх не отримає. Ніколи?

— Вона їх не заслужила, — тихо, але твердо сказала Олена.

— Як я не заслуговувала її зневаги всі ці роки.

Всю ніч Богдан розмірковував над тим, як йому вчинити.

У підсумку він визнав, що якщо виникла така ситуація, то дружині та матері краще більше не спілкуватися.

Ця історія є яскравим прикладом того, як прихована агресія та зневага можуть зруйнувати сімейні стосунки.

Чи вважаєте ви, що Олена мала право так різко відповісти свекрусі, чи їй варто було шукати інші шляхи вирішення конфлікту?