Я дуже розчарована своїми дітьми. Я відчувала, що до мене приходять лише за грошима, тому перестала їх їм давати. Мої підозри підтвердилися. Сьогодні я живу сама, і ця тиша мені явно не на користь.

Я сиділа в своєму улюбленому кріслі і тримала в руках стару фотографію чоловіка. Його вже немає з нами, але я все ще відчуваю, що він увійде до кімнати будь-якої миті. Це був сильний і безстрашний чоловік, який ніколи не дозволяв собі проявляти слабкість. Він завжди піклувався про сім’ю.

Після відходу чоловіка я продала нашу дачу. Саме мій Степан нею займався, він садив картоплю, зелень, огірки. Вона була в гарно місці і оцінили її гарно.

Ми ніколи не жили в розкоші. Я звикла жити скромно. Я думала, що можу допомогти дітям. Анна та Павло виглядали такими вдячними, коли я почала надсилати їм гроші регулярно. Я була переконана, що ця фінансова підтримка зблизить нас ще більше.

Але з часом щось почало змінюватися. Кожен їхній візит ознаменувався черговим проханням грошей. Розмови про життя змінилися фінансовими темами, і я відчула, що ми віддалилися.

Найбільше мені було неприємно, що мої онуки, які колись любили відвідувати мене, тепер приходили лише зрідка. Для урочистостей чи свят. Чи перестануть вони відвідувати мене, якщо я перестану давати гроші своїй родині?

Одного ранку мій телефон задзвонив. Я подивилася на дисплей – це була Анна. Останнім часом вона мені дзвонила не часто. Я інстинктивно відчула легку напругу.

– Мамо, у мене до тебе прохання, – почала вона, і я вже знала, що буде далі. – У нас зараз мало грошей, а у малого скоро день народження. Ти могла б нам допомогти?

Я знову відчула той знайомий “знак” у серці.

– Звичайно, – відповіла я. – У вас все добре? Як справи в мого зятя? Ви здорові?

– Це добре, – коротко відповіла вона, повністю проігнорувавши мої наступні запитання. – То що, ти переведеш мені на карту гроші?

Я погодилася, але мені це було не дуже приємно. Тоді я спробувала запросити її та її родину на недільний обід.

– Я сумую за тобою, – сумно додала я.

– Добре, мамо. У нас зараз багато роботи, – швидко відповіла вона і закінчила розмову.

Я довго сиділа у вітальні і дивилася у вікно.

Анна подзвонила б мені, якби їй не потрібні були гроші? Я все більше і більше відчувала, що гроші – головне в наших стосунках.

Кожна розмова, кожен візит, усе це мало одну мету – чергове прохання про допомогу. А я? У мене було відчуття, що я втрачаю щось набагато дорожче, ніж гроші. Я втрачала зв’язок із власними дітьми.

Наближалося моє 70-річчя. Я з нетерпінням чекала цього дня з надією, що ми проведемо його разом. Зранку все приготувала: гарну скатертину на столі поклала, у вазі красувались квіти, а замовлений торт повинна принести сусідка. Я з нетерпінням чекала, коли приїдуть діти та онуки. Я хотіла, щоб це був особливий день, без розмов про гроші та проблеми. Просто ми і як у старі часи.

Близько обіду мені подзвонив Павло. – Мамо, з днем ​​народження! – затинаючись, промовив він, але голос його був дивно напруженим.

– Мені потрібно поговорити з тобою про щось важливе. Ремонт будинку коштує нам великих грошей. Ти могла б нам допомогти?

Я відчула, як мене покинула вся радість. – Павле, сьогодні мій день народження, – насилу вимовила я. – Чи можемо ми на хвилинку забути про гроші?

– Мамо, ми все-таки робимо це для дітей. Я думав, ти зрозумієш, – відповів він, ніби нічого не сталося.

Коли ввечері нарешті прибула вся родина, атмосфера була напруженою. Все оберталося навколо грошей і фінансових проблем. Я сиділа за столом і відчувала себе серед чужих людей.

Після того, як вони пішли, стало ще гірше. Тоді я вирішила припинити фінансову допомогу. Я хотіла побачити, чи будуть вони мною цікавитися…

Минули тижні, а телефон замовк. Ні Анна, ні Павло не відповіли. Я кожен день чекала, що зателефонують, приїдуть… Онуки, які були зі мною на вихідних, тепер перестали приїжджати. Тиша була надзвичайна. І з часом я почувалася все більш самотньою.

Незважаючи на те, що я була переконана, що прийняла правильне рішення, воно коштувало мені більше, ніж я очікувала.

Я почала шкодувати про своє рішення, хоча це був єдиний спосіб дізнатися, чи мала я для них якусь цінність навіть без грошей. Невже я нічого не означала для них, якщо не можу допомогти їм фінансово? Ця думка мене сильно турбувала.

Я сиділа за порожнім столом і згадувала, як ми колись сиділи разом, ділили радощі та турботи. Тепер вони були лише спогадами.

– Можливо, я повинна була і далі їм допомагати, – думала я собі іноді, але не відступала.

Я подзвонила Анні та Павлу і попросила їх прийти. Атмосфера була напруженою, коли вони прибули.

– Мені здається, що наші стосунки ґрунтуються лише на грошах, – почала я, намагаючись говорити спокійно. – Коли я перестала вам допомагати, ви перестали відвідувати мене. Невже це єдине, що нас об’єднує?

– Мамо, це не так. У нас просто зараз важкий час. А ці гроші були дуже потрібні, – швидко відповіла Анна.

– Ніхто не хотів використовувати тебе. Ми були просто здивовані, коли ти раптом перестала нам допомагати, – додав Павло.

Я їх слухала і знала, що нічого не зміниться. Для них гроші стали само собою зрозумілою справою. Після їхнього відходу знову запанувала тиша, ще важча, ніж раніше.

Що мені робити? Невже потрібно увагу дітей знову купляти? Це взагалі, нормально?

Джерело