Він дивився на зграйку усміхнених дівчат і тепло розливалося по душі, серцю і всьому тілу.

З усіх він виділяв одну, вже давно…

Він спостерігав за нею, посміхався коли вона сміялася, сумував коли вона була невесела, вони завжди були поруч, майже завжди.

На прогулянці в парку точно були поруч, приходили в один час, бувало що він трохи раніше і сидів чекав їх, вірніше її.

А бувало що спізнювався, і йому здавалося, що вона шукає його поглядом, побачивши полегшено зітхає і починає свою звичайну життя-гру.

Як же вона йому подобалася. Скільки разів він мріяв, що ось підійде і подарує їй квіти.

Їй не підійдуть банальні троянди або важкі гладіолуси, їй потрібні якісь легкі, але такі, щоб вона ахнула.

Орхідея? Ну так, красиво, але це для дорослих жінок, а вона дівчина.

Він поки не придумав, які квіти їй подарувати, але він подарує, обов’язково подарує, навесні…

А поки він нишком милувався дівчиною.

Ах, як хочеться підійти, підійти і сказати їй, яка вона красива, почути її голос, щоб вона посміхнулася йому, тільки йому.

Вже осінь, вже неможливо сховатися за густим листям дерев, листя жовтіє і опадає.

Хочеться пройти, загрібаючи його ногами, тримаючи за руку її.

Йти, базікати і сміятися.

Те що він любить дівчину, він зрозумів давно. Як би дізнатися її ім’я? Про себе він називав її просто, Вона.

Вона була його таємниця, та така, що він не видав би її ні під яким приводом, вона живе в його серці, вже давно і міцно, з минулої весни.

Він побачив її перший раз, коли попросив відвезти його в парк, щоб набратися натхнення.

Василь відвіз його, ще раз для вірності запитавши, що точно зможе відлучитися на годину? Йому терміново потрібно в інститут.

-Так, – відповів він, – чай ​​в термосі, бутерброди бабуся дбайливо поклала в пакет. Біжи, тільки не забудь про мене, а то бабуся хвилюватиметься з мамою.

-Звісно, – сказав Василь і побіг.

А він почав милуватися синім небом, зеленню, що розпускається молодими листочками, яка так манила, запахом бузку…

-Його мама любить бузок, любила, – сумом подумав він.

А потім він почув щебет пташок, тільки це були не пташки, а дівчата, вони зупинилися з того боку алеї, але він міг спокійно спостерігати за ними, що і почав робити з посмішкою.

Подивившись хвилини три на дівчат, перемкнув свій погляд на ворон, які були разом з купою горобців.

Ворони були якісь общипані, у однієї проглядалось червоне тільце, вкрите сірим пушком. Було щось щемливе у цього птаха, жалісливе.

У нього защеміло серце, так захотілося взяти на руки цю сіру птицю, пригладити її пір’ячко, сказати їй щось ласкаве, тепле, обігріти, нагодувати, вдихнути життя, щоб ці напівприкриті очі під плівкою відкрилися, заблищали чорним, живим світлом.

Дзвінкий сміх дівчат вивів його з цього стану, вони зустріли ще купку собі подібних і реготали вголос, слухаючи чиюсь плутану розповідь. Ох вже ці дівчата…

-А я така стою, – розповідає зі сміхом одна з новоприбулих дівчаток, – ну дивлюся на нього і нічого не розумію, а він, уявляєте ще так грізно на мене подивився і видає, що це у вас за вигляд, мила панянко, а нічого, що я стою…

Регіт інших заглушив слова дівчини.

А він мимоволі замилувався нею… Темне волосся зібране в тугий хвіст.

Ні тіні косметики, ось ні грама, трохи розкосі, мигдалеподібні очі, трохи випирає підборіддя, високі вилиці і ямочки на щоках. Шкіра чиста, без юнацьких прищиків, довга шия і наглухо застебнута біла блузка.

Коротка картата спідниця, але анітрохи не вульгарна, білі гольфи, як на картинах минулого століття, чорні туфельки без каблука.

Ось вона піднялася навшпиньки, щось зображуючи, і він помітив, як під колінами б’ється синя жилка.

Вся шкіра у дівчинки світитися, але не хворобливо, а якимось світлом, її хочеться обійняти, захистити.

Не як тут ворону, яку хотілося жаліти годувати, відігрівати а по іншому, взяти тихенько, поставити на долоньку, і дивитися крізь неї на сонечко.

Вона фея, точно, маленька чарівна дівчинка з його дитинства, феєчка.

З тих пір він втратив сон і спокій, дівчина, що жила в його серце, змусила робити його вранці зарядку, що він категорично відмовлявся робити раніше.

Він почав просити вмиватися, сам, а не так як раніше, що йому нагадували. Попросив Василя відвезти його в перукарню

-Яка перукарня! – обурився Василь, – барбершоп, не менше. Їдемо!

Він почав приходити в себе, йому захотілося жити, хапати повним ротом це повітря, ну і нехай воно не таке чисте, як в далекому селі його дитинства, яке можна їсти ложкою таке воно тягуче і чисте, ну і нехай.

Він вдихає на повні груди це загазоване міське повітря, впереміш із запахами весни і літа, яке от от має прийти.

А до осені він встав на ноги. Що сказали лікарі?

А лікарі сказали “Ой”, а лікарі сказали що так не буває і якщо б вони не бачили самі, то ніколи б не повірили, а жінки в його сім’ї назвали це дивом.

І тільки Василь здогадався якимось чином, він сказав серйозно дивлячись на нього, що знає що це таке

-Це любов, – сказав Василь, -тільки вона творить такі чудеса, любов…

А він почервонів і закрив очі, як п’ятикласник, якого викрили в симпатії до дівчинки, яка сидить за сусідньою партою.

А ще він попросив своє полотно і кисті.

І він знову почав малювати. Для всіх він писав картини, а вночі, для себе творив.

Він поспішав бо міг спізнитися…

Він показав її Василеві, коли вони разом приїхали в парк. Просто показав очима, і Василь зрозумів, і схвально кивнув, виставивши вперед великий палець.

Він поспішав, бо знав, що часу дуже мало.

Ближче до весни він покликав Василя в майстерню:

-Дивись.

Василь стояв зачарований і дивився на силует дівчини, в легкому платті зі світлого ситцю в дрібну квіточку, з розпатланим вітром волоссям і ямочками на щоках. Вдалині синіло небо, а за спиною було ціле поле фіалок.

Це було невелике полотно, написане аквареллю, пастельними тонами він зміг передати всі свої почуття, все те, що думав, чим жив останнім часом.

Василь зітхнув і подивився на нього

-Ти геній…

Він скупо посміхнувся.

-І ось…

На іншому, невеликому полотні був зображений молодик, його волосся теж розтріпав вітер, він зовні чимось нагадував Василя. Хлопець ніс в руках букетик фіалок.

-Це ж… ти, – сказав Василь.

Він промовчав і закрив очі.

Внизу картини з дівчиною, був його підпис, і букви – Т.М.О.Л.

-Що означають ці букви?

-Потім дізнаєшся. Відвези мене в парк.

-Ти впевнений? Щось недобре виглядаєш?

-Ні, нормально, відвези.

Він знову сів у візок, ноги не витримували великих відстаней. Він дивився на неї і йому здавалося що вона спеціально приходить сюди, що вона здогадується про його почуття.

Він посидів ще трохи, порив вітру підняв і поніс її легкий, повітряний шарфик, поніс прямо на нього.

Він сидів не рухаючись, вдихаючи запах коханої. Він таки знав, шарфик пах тонким, ледь помітним запахом фіалок…

-Ох, вибачте заради бога, – низький грудний голос вивів його з цієї ейфорії, – вибачте, дівчина нерішуче глянула на усміхненого Василя.

-Нічого, страшного, – хотів вимовити він, але нічого не вийшло губи пересохли, ніби від спраги.

-Нічого страшного, – ніби почувши його думки сказав Василь.

Він спритно підхопив шарфик і простягаючи їй, трохи притримав і сказав

-Взамін ми просимо сказати ім’я.

-Яке? – засміялася вона, – будь-яке?

-Навіщо нам будь-яке? Нам потрібно ваше ім’я!

-Олеся, – без тіні збентеження сказав дівчина і подала йому першому руку.

Щастя переповнило його, коли тиснув її теплу, трохи сухувату долоньку, з довгими пальчиками і акуратними нігтиками.

-Василь… Сергійович, – сказав він.

Дівчина ніби трохи здивувалася, але повернувшись до Василя, теж подала йому долоньку, яскраво і щиро посміхнулася.

-Олеся.

-Василь.

Вона засміялася

-Ви, вона показала на них пальцем, – ви обидва…

-Ага, сказав Василь, ми обидва Василі, тільки він Сергійович, а я Максимович.

Ще місяць непробудного щастя. Він пише і пише картини, намагається, поспішає, як же мало залишилося часу.

У той день він гуляв з ними обома, Василь з одного боку, Олеся з іншого котили його візок і про щось точилися запеклі суперечки.

“Ці двоє постійно сперечаються”, – ласкаво посміхався він.

Всі фарби раптом яскраво спалахнули, дуже яскраво і почали гаснути, звуки віддалилися, він зрозумів що пора…

-Василь Сергійович, – чує він її голос, як крізь вату…

Він знову приходить до тями, в якомусь білому одязі, прикритий ковдрою, навкруги засмучені жінки…

-Де Василь, – шепоче він, – покличте Василя.

Ах як мало часу… а йому необхідно сказати…

-Василь, Василь, – передають по ланцюжку.

-Що? Діду, я тут.

Онук бере в руки суху зморшкувату, як пташина лапка руку дідуся.

-Не плач, чуєш.

-Я не плачу, діду.

-Всі картини продай, вони твої. Дві не продавай. Ти Моя Остання Любов, – шепоче він.

-Що? Що? – Василь дивиться на дідуся.

-Вона дала мені сили, останні роботи… Це завдяки їй… І тобі… Я люблю тебе внук…

-І я тебе, дідусю, – Василь вже плаче не приховуючи сліз.

-Бережи її, вона дивиться на тебе… Любить… І ти її… Люби…

Василь відходить від ліжка дідуся, треба попрощатися всім. Бабусі – дружині діда, мамі – його доньці.

По коридору йде заплакана Олеся, вони чекають коли всі попрощаються. Лікар показує щоб всі пішли.

-Можна ми увійдемо, – просить Василь, – ми не зробимо йому вже гірше, він тільки зрадіє, прошу…

Лікар з сумнівом дивиться на молодих людей, потім махає рукою. Він втомився, хоче додому, гірше дійсно не буде. Мабуть онук хоче отримати благословення…

-Дідусю…

Він відкриває очі і бачить її…

Вона цілує його в суху пергаментну щоку, вона його таємниця, яку він не видасть ні за яких обставин…

Він посміхається, тихою усмішкою

-Благословля…

-Ого, твій дідусь чудовий художник, – вони ретельно уникають слова “був”.

Уже місяць розбирають і упорядковують його роботи.

Щось на виставку, щось заберуть діти, якісь картини по заповіту друзям, родичам, просто хорошим людям.

-А тут що? Ого, Васильку, дивись.., – Олеся тримає в руках маленьке полотно, на якому зі зворотного боку написані літери Т.М.О.Л., – дівчина на портреті… Вона ж вилита я! А тут, дивись… Це ж ти… Він знав, знав, що ми будемо разом, милий, милий Василь Сергійович…

І дивиться Василь з тихим смутком на останню любов свого геніального діда. І дякує дідусеві, за зустріч зі своєю Лесею.