Я обіцяю, любити твого сина, як свого рідного. Спочивай з миром…

Роман був людиною, у якої практично все було. Окрема квартира, чудова робота, шикарна машина. Вечеря в ресторані, модні речі. Тобто повністю упакований.

От тільки не було кохання. Понад рік тому він розлучився з дружиною, з якою прожив 7 років. В один прекрасний момент вона йому сказала, що хоче жити тільки для себе, ніяких дітей і сімейної метушні.

Вона занадто гарна, для звичайного сімейного життя, а він для неї занадто простий і примітивний. Та Роман завжди був правильним. Любив чесність і порядність.

Батьки завжди пишалися своїм сином. Ось тільки так вийшло, що жили вони далеко, в іншому місті. І бачитися доводиться нечасто.

Пішовши з роботи трохи раніше, він їхав додому, щоб прийняти душ, а потім поїхати повечеряти в ресторан. Готувати, не було ніякого бажання.

Раптом на думку спала думка, а що, як порушити свої принципи, заїхати купити якоїсь шаурми, кока-коли і провести неправильний вечір.

Під’їхавши до павільйону ще здалеку Роман побачив маленького хлопчика, років п’яти-шести. Він сидів на фундаменті й розмазував сльози по щоках. У чоловіка боляче стиснулося серце. Вийшовши з машини, він підійшов до хлопчика. Присів перед ним навпочіпки.

— Ти хто? Що ти тут робиш? Де твої батьки?

— Я Максим Коваль. Я дуже хочу їсти, але в мене немає грошей. А маму забрали в лікарню і я залишився один. Мені страшно.

— А де твій батько Максиме?

—  Не знаю, мама казала, що він пішов від нас, коли я тільки зʼявився у них.

— І скільки днів ти блукаєш на вулиці?

— Два дні. Дядьку, у мене є ключі, але я не можу увійти в будинок. Не дістаю відкрити. Спати доводиться в під’їзді. Холодно дуже і їсти хочеться.

— Так гаразд, зараз купимо чого не будь і підемо до тебе додому. Ти зможеш показати де ти живеш.

— Так, я все знаю, мене мама навчила.

Роман набрав різної їжі, взяв за руку хлопчика і пішов до нього додому. Замок у дверях був доволі високо для хлопчика, тому він не зміг його відчинити. Увійшовши до квартири, Максим одразу побіг на кухню, схопив хліб і почав жувати. Роман поставив пакети з їжею на стіл і сказав.

— Давай так, ти зараз добре вмиєшся і переодягнешся в чисті речі. А я поки що приготую нам поїсти.

Максимко кивнув і побіг до кімнати, потім із речами пішов у ванну. Роман заглянув до нього, запитав, чи не потрібна його допомога, але хлопчисько відповів по-дорослому, що він чоловік і має справлятися сам.

Потім вони сиділи на кухні та вечеряли. Роман переживав, що хлопець хапає їжу і практично не пережовуючи, ковтає її. Потихеньку хлопчик наївся і став засинати просто за столом. Роман узяв його на руки і відніс у кімнату. Поклав на ліжко й укрив ковдрою. Сам пройшовся квартирою.

Це була маленька однокімнатна квартира, але незважаючи на свій розмір, вона була дуже затишна, домашня. На комоді стояли фотографії. На них молода жінка з Максом. Вона була дуже симпатична з красивими правильними рисами обличчя.

Трохи походивши квартирою, Рома поставив собі запитання, що я тут роблю? Навіщо мені все це?

Потім подивився на сплячого малюка і зрозумів, він просто вже не зможе піти. Погладивши малюка по голові, взяв ключі й тихенько вийшов із квартири. Швидким кроком дійшов до своєї машини. І перегнав її на вільне місце біля під’їзду. Піднявся сходами й увійшов до квартири. Хлопець міцно спав.

Рома повернувся на кухню. Прибрав усе зі столу. Розклав продукти в холодильнику. У коридорі звернув увагу на записник біля дзеркала. Знайшов і заварив собі кави, взяв книжку і почав гортати.

Там були дані мами Максимки, немов написані спеціально для нього. Ім’я прізвище по батькові, дата народження, номер телефону. Р

оман набрав номер, але абонент був недоступний. І тоді він став обдзвонювати лікарні та довідкові, щоб дізнатися, в яку лікарню відвезли Коваль Ірину. І знайшов. Це була клініка лікування раку. Якось на душі стало зовсім не добре. Рома зайшов до кімнати, поправив ковдру малого, сам приліг на диван і одразу провалився в сон.

Коли розплющив очі, сонце вже заглядало у вікна. Хлопчини в ліжку не було. У кімнату заглянула світла голова.

— Дядьку, ти вже прокинувся? А я зробив нам сніданок і чай нагрів.

Рома вмився і пішов на кухню. Там лежали на тарілці криво нарізані бутерброди. У той момент чоловікові здалося, що це найсмачніші бутерброди.

— Знаєш, малий, я вчора знайшов, куди відвезли твою маму. Я думаю, ми повинні до неї поїхати, щоб вона не хвилювалася, і провідаємо її. А мене зови просто Роман. Домовилися?

Максим кивнув. Прибравши зі столу, вони почали збиратися. У лікарні чоловіки з’ясували, в якій палаті лежить Ірина, натягнувши бахіли, вони пішли до неї. Відкривши двері, Роман побачив виснажене обличчя жінки з синцями під очима. Побачивши сина, її очі стали великими і з них покотилися градом сльози.

— Синку, рідненький мій, я так за тебе переживала, ти зовсім один, залишився на вулиці. І як ти сюди потрапив, хто цей дядько.

— Матусю, це Роман. Він мій друг, він дуже хороший. Він учора стільки смачного купив, я так наївся і заснув. А він залишився зі мною.

Ірина підняла очі на Романа.

— Хто ви? Дякую вам за сина. Мені нікого попросити про допомогу. Я не знала, де мені його шукати.

— Іро, не треба нервувати, будь ласка. Заспокойтеся. Ми з Максимом зустрілися випадково й одразу подружилися. Ви не переживайте, я його не покину, він житиме зі мною. Лікуйтеся. А коли вийдете, він повернеться до вас.

Ірина заплакала і тихо, майже пошепки сказала.

— Я звідси не вийду. Це кінець. Якщо ви друг, я хочу попросити, у записнику є адреса мого дитбудинку, де я виросла, і дані директора. Якщо можна, після того як я піду, відвезіть будь ласка сина туди. Я попереджала директора, вона в курсі всього. Це єдина близька мені людина. Більше в мене нікого немає.

— Іро, я сподіваюся, що все зміниться. Я зараз поговорю з лікарем і ми що-небудь придумаємо.

Ірина спробувала посміхнутися. Рома залишив хлопчика з мамою, а сам пішов шукати лікаря.

— Мені порадувати вас нічим. Усе дуже запущено. Їй залишилося в кращому разі місяць, а може й менше. Вона зараз повністю на знеболювальних. На жаль, допомогти ми вже не можемо.

— Лікарю, я можу вас попросити? Я за все заплачу. Але можна перевести її в окрему палату і створити їй усі умови, щоб полегшити її дні.

— Добре, у нас є така палата. Але хто ви їй. На скільки я знаю, у неї нікого немає.

— Я просто друг її сина.

Розвідавши, що можна їсти Ірині, вони з Максом поїхали закуповуватися. Коли повернулися в лікарню, Ірину вже перевели в окрему палату. Вона була просторою і світлою. У холодильник, який був у палаті. Вони вивантажили соки, фрукти. А потім на столику перед ліжком розгорнули гарячу їжу.

Перемагаючи біль, Ірина трохи поїла, щоб потішити сина і його нового друга. Вона дивилася на Романа з повагою і болем. І молила Бога, щоб цей чоловік не кинув її сина. Тепер буде кому відвезти його в дитячий будинок.

Щодня Роман приїжджав до Ірини, привозив гарні букети квітів. Розповідав усілякі смішні історії. Ірина навіть повеселішала. Рома пояснив. Що викликав до себе свою маму для допомоги, щоб малий не залишався вдома один. Минуло три тижні, в Ірини з’явився рум’янець на щоках. І в Романа зажевріла надія. Може, вона вибереться. З надією він вирушив до лікаря. Але той навіть не дивився йому в очі. Тільки й зміг сказати.

— Вона йде.

Роман не спав усю ніч, він не знав, що йому робити. Метушився кімнатою, потім сидів на кухні й пив каву. Мама чула, як мучиться син, а чим допомогти, не знала. Вона сама за ці дні прикипіла до маленького хлопчика. Уранці вона побачила, як син чепуриться перед дзеркалом. Це її дуже здивувало.

— Синку, ти куди такий ошатний зібрався?

— Мамо, я одружуся. Я довго думав і вирішив, я Максимкі ніхто, значить мені його не віддадуть. А якщо я стану чоловіком Ірини, це буде інша розмова. Зараз я поїду до друга, ти ж пам’ятаєш, він хороший адвокат. Усе уточню, а потім до Ірини. А ви не нудьгуйте і приготуйте святкову вечерю.

Іра лежала і дивилася у стелю. У голові була тільки одна думка. Що чекає на її сина. Вона розуміла, що часу зовсім не залишилося і нікого близьких немає, крім Романа. Так Роман, яке добре в нього серце, яка золота людина і який гарний. Чому один. Ось такого б батька її синові, але так не буває.

Двері відчинилися, і вона побачила сяюче обличчя Романа. У руках у нього був величезний букет троянд. А ще якась коробочка. Він підійшов до ліжка і став на одне коліно.

— Іро, я стільки всього передумав. Я не хочу відвозити Максима в дитячий будинок, я хочу, щоб він залишився зі мною. Якщо ти не проти. Але я для нього ніхто. Виходь за мене заміж. Я про все домовився, у коридорі чекає представник РАЦСу. Це єдиний вихід. Я стану твоїм чоловіком і зможу домогтися усиновлення. Ти згодна?

Жінка дивилася на Романа, як на Ангела. Її душу переповнювали емоції. Господи, звідки беруться такі люди. У нього величезне серце і він буде найкращим батьком для її сина.

— Так, я згодна.

Уся церемонія тривала не більше ніж півгодини. Роман як годиться одягнув обручку на палець своєї дружини. Потім поцілувавши її в щоку і пішов до лікаря.

— Лікарю скажіть, а я можу її забрати додому? Адже крім знеболювальних ви їй більше нічого не робите. А уколи я вмію робити сам і мама моя за нею доглядатиме. Нехай хоч кілька днів поживе без лікарняних стін.

— Добре, я розпишу вам, як і що їй треба робити. Якщо буде зовсім погано, викликайте швидку.

Роман повернувся в палату і сказав.

— Ну що, дружино, ми їдемо додому. Досить тут стелю розглядати.

Медсестра допомогла одягнутися Ірині, посадила її в крісло на колесах, і вони поїхали. Взявши Ірину на руки, щоб посадити в машину, він відчув, що вона практично нічого не важить. У ній ледь жевріє життя. Йому хотілося притиснути її до себе і вдихнути хоч трохи життя в її тіло. На жаль, це було неможливо.

Увечері в їхній квартирі була велика святкова вечеря з приводу одруження. Максимко стрибав по квартирі від щастя. Мама була поруч і його найкращий друг та бабуся Олена, яка йому так подобалася.

Вночі Роман майже не спав, сидів поруч з Ірою. Вона то плакала, то стогнала. Він робив їй укол, і вона засинала. Вранці мама годувала її сніданком, а потім Максима і Романа. Так було ще п’ять днів. А потім серце Ірини не витримало болю. Роману здавалося, що пішла частина його душі. Немов він втратив близьку рідну людину.

Біля могили стояли двоє. Чоловік і маленький хлопчик. Ззаду стояли батьки Романа і його друзі. Роман тримав малюка за руку, немов боявся випустити її. Максимко підняв на нього очі.

— Рома, мені мама сказала, що ти мій тато, що ти знайшовся. Це правда? Ти тепер завжди будеш зі мною і ніколи не підеш як мама?

Роман присів перед сином навпочіпки і міцно притиснув його до себе.

— Так синку, я знайшовся і завжди буду з тобою. А мама, вона не пішла, вона завжди буде з тобою, дивитиметься на тебе з неба і залишиться у твоєму сердечку. Вона завжди буде з нами.

Максим міцно обійняв Романа за шию і притулився до нього. Потім повернувся і, дивлячись на фотографію мами, сказав.

— Матусю, ти не переживай, тато знайшовся і ми завжди будемо з ним разом. А я буду дивитися за ним і за бабусею та дідусем. Ти тільки приходь до мене частіше, а я буду розповідати, як ми живемо. Я тебе дуже дуже люблю і тата.

Він погладив своєю дитячою рукою мамине фото і взяв Романа за руку. А по щоках дорослого чоловіка текли сльози. Так кардинально змінилося життя Романа. Тепер у нього з’явився сенс і людина, заради якої треба жити.

Адже він обіцяв своїй дружині виростити сина, як найріднішого.

КІНЕЦЬ.