– Більше ви зі Златкою робити уроки не будете! – вигукнула я до свекрухи, коли відкрила двері до дитячої кімнати.

– А що я такого сказала? Ще скажи, що не правда? Та ти таблички множення не знаєш, не кажучи вже про щось інше, – вигукувала вона, але в той же час взувалася і… – на вихід.

– Ми самі впораємось, “дорога” мамочко, без вашої “допомоги”, – вже їдучи в ліфті, “отримала” свекруха на додачу. Ну теж мені, зробила в очах дитини з мене якусь недолугу до навчання.

Це я ще не знала, що моя улюблена свекруха сім класів закінчила і відразу пішла працювати прибиральницею в лікарню. Але несе себе так, наче вона зам головного лікаря.

Я ж закінчила навчання і працюю в ресторані помічником повара. І горджуся, як своєю роботою, так і зарплатнею.

Свекруха приходила до нас час від часу, щоб допомогти з домашнім завданням нашій доньці Златі, яка навчається в п’ятому класі. Я не була проти, бо думала, що зайва допомога не завадить, тим більше, що з математикою у Златки бували труднощі. Але одного разу я почула, як свекруха вихваляє свого сина, мого чоловіка, мовляв, от він розумник був, а його мама, тобто я, геть розуму не маю. І мабуть, Златка в мене з тим пішла.

– Ой, доню, – промовляла вона повчальним тоном, – твій тато у твоєму віці вже задачки вирішував, як справжній математик! А от твоя мама, мабуть, і досі з дробами не розбереться.

Я спершу хотіла промовчати, але коли побачила, як Златка опустила очі й почала нервово водити пальцем по сторінці зошита, у мені закипіла злість.

– Вибачте, але я не дозволю, щоб ви так говорили про мене в присутності моєї дитини, – увійшла я до кімнати. – І тим більше, щоб натякали, що Златка недолуга!

– Ой, яка ж ти вразлива! – фиркнула свекруха. – Я ж правду кажу!

– Це не правда, – твердо відповіла я. – Ваша правда – це просто спосіб опустити мене і виставити Златку якоюсь невдахою. Але знаєте що? Мені не потрібна така допомога.

Ось так і сталася наша сварка.

Свекруха вийшла з квартири з таким виразом обличчя, ніби я їй борг не повернула. І з того моменту ні слуху, ні духу. Не приходить, не дзвонить. Вдома – тиша і спокій.

Але мене щось точить зсередини. Я розумію, що наговорила лишнього. Може, не треба було так гаряче реагувати? Чи все ж таки правильно зробила, що поставила її на місце?

Златка, здається, теж замислилася. Одного вечора вона підійшла до мене й тихенько спитала:

– Мам, а бабуся більше не буде приходити?

– Якщо ти хочеш, щоб приходила, – зітхнула я, – я не проти. Але не для того, щоб ображати тебе чи мене.

Вона просто інша, – задумливо сказала донька.

– Вона думає, що так правильно.

– Може, Златка й права? Може, свекруха просто не вміє говорити по-іншому?

Що б ви зробили на моєму місці? Вибачилися б за різкі слова чи все ж таки чекали, поки вона зробить перший крок?

Джерело