Так склалося, що все своє життя я прожила в невеличкому селі в якому виросла.

Після закінчення місцевого коледжу я вирішила згодом не вступати до вищого навчального закладу, хоча дуже хотіла поїхати в місто, адже там є багато можливостей для молодої людини.

Але моїм батькам потрібна була допомога, тому поїхати та покинути їх в мене не було змоги.

В мами й тата я одна дитина, тому надіялись вони лише на мене.

Коли мені було вже за тридцять років, я толі вийшла заміж і згодом народила двійню, стала щасливою матусею.

Чоловік мій також був з нашого села, ми були знайомі з ним ще з самого дитинства.

Але сімейне життя в нас не склалося зовсім, на жаль, тому після двох років спільного життя ми з моїм чоловіком розлучилися, на жаль.

Відтоді дітей своїх я виховувала сама.

Згодом чоловік мій поїхав за кордон на заробітки в Польщу.

Відтоді про дітей наших навіть і не згадував він.

Добре, що хоча б аліменти сплачував вчасно, хоча то були суцільні копійки, адже за ті гроші багато не купиш, а на дітей витрати великі, на них не особливо зекономиш.

В селі роботи практично немає, зарплати в людей дуже низькі.

Все життя я пропрацювала продавщицею в маленькому сільському магазині, який знаходиться недалеко від нашого дому.

За це я отримувала суцільні копійки.

Ми з мамою й татом тримали досить таки велике господарство, а коли вони постаріли, то не могли нічого робити по господарству.

Я теж не могла все осилити сама, адже двоє дітей, старенькі батьки, робота, тому довелося продати корову, а город лише маленький шматок садила, так як не встигала одна за всім.

Діти мої ростуть, я заробляю мало, а мені так хочеться дати їм краще майбутнє, тому я вирішила їхати в столицю, там давно вже живе моя подруга.

Вона правда орендує квартиру, але каже, що спочатку візьме мене до себе, щоб я не шукала житло, а коли я влаштую дітей і знайду роботу, тоді можу подумати про окрему квартиру, якщо захочу.

Загалом я вже все вирішила, стала збирати речі, лишилося тільки звільнитися з магазину, але то зовсім не важко для мене.

Та згодом про мої наміри дізналася вся родина.

Тоді всі родичі стали приходити до мене і дзвонити мені.

Запитувати, що я там собі надумала в такий непростий час.

Як я можу залишити маму й тата одних на старість?

Усі говорять, що совісті у мене немає, адже коли мені було важко, то я сиділа біля батьків, а зараз їх самих залишаю, лише про себе думаю, бо хочу влаштувати своє особисте життя.

Але я не розумію, яке їм діло до нас, у батьків є пенсія, вони поки самі ще можуть щось робити.

Але й діти теж важливі мені, хочу дати їм гарну освіту, хороше майбутнє, цього ніхто не зробить крім мене.

Але в селі таких перспектив немає, тому мені варто збиратися в місто.

Звісно, що батьків з собою я взяти не можу, ми аби собі раду дали, тому вони й залишаються в селі.

Родина моя вже й батьків проти мене налаштовує, мама вже стала говорити, що можливо я маю залишитися в селі.

Їй люди сказали, що на старості років донька має жити з ними.

От що робити з цими людьми?

Чому кожен старається лізти в мою сім’ю і давати мені якісь поради?

Невже тому, що ми в малому селі і тут всі всіх знають?

КІНЕЦЬ.